У Запорізькій області 384 школи з початку нового навчального року працюють дистанційно. Школярі продовжують здобувати освіту за українською системою, незважаючи за кордоном вони чи в Україні.

Тетяна Черепанова — 27-річна вчителька літератури та української мови в бердянській школі, яка працює в онлайн-форматі. Вона розповіла Inform.zp.ua про роботу під час війни, моральний стан дітей та окупацію.

Як все починалося

П’ята ранку 24 лютого запам’ятався Тетяні вибухами, які вона спочатку переплутала з грозою. Дівчина стояла на балконі та дивилася на темне небо, яке заполонили хмари. Проте гучний звук пролунав знову. Тоді й з’явилися перші сумніви, чи був то грім. Дзвінок подруги, яка жила на околицях Бердянська вніс ясність. “Таня, я бачу техніку нашу. Вона виїжджає”, – ці слова на тому кінці слухавки склали пазл.  

“Мені приходить повідомлення в чат для вчителів, що уроки сьогодні онлайн і що всі залишаються вдома. Це вже була сьома ранку, знову вибух. В мене в той день було чотири уроки. Після четвертого уроку директор написав, що ми більше нічого не проводимо”.

В цей момент вчителька заплакала, бо просто не знала як їй спілкуватися з дітьми. Тетяна каже, що яскраво пам’ятає, як на один з уроків дівчинка Віка взяла свого молодшого брата. Хлопчику на вигляд було 3 роки. 

“Я її питаю, чи вони самі вдома. І вона каже, що так. Якщо зараз щось станеться, то що мені робити з цими дітьми? Тобто вони всі на віддаленні й відчуття було, що я не чим не зможу їм допомогти. Звісно ми далі вже не проводили урок. Я почала питати, хто сам вдома, а хто ні. Казала дітям, що нехай вони з телефоном йдуть в коридор”.

Діти продовжували розпитувати про те, що відбувалося. А Тетяна каже, що в неї й самої цих відповідей не було. Після 24 лютого дівчина вже не проводила уроки, аж до нового навчального року.

Окупація Бердянську

Окупанти ввійшли в Бердянськ 27 лютого. До цього люди просто сиділи по домівках й намагалися не виходити на вулиці без потреби. 

“А двадцять сьомого вже у великих чатах почали скидати відео, що вони (ред. російські військові) вже стоять на околицях міста. Вони не заходили, бо не знали ж, що відбувається в місті. Але ми розуміли, що будуть заходити”.

В той момент, 27 лютого, Тетяна відчула себе абсолютно беззахисною. Вона побачила, як в їхній двір заїжджає танк, а поруч крокує піхота. Всередині був біль, бо російські військові прийшли не як гості, вони прийшли в її двір зі зброєю. 

“Коли ти бачиш їхню техніку, яка їде гусеницями по нашій гарній бруківці. У нас в Бердянську є бруківка, яку спеціально залишили в місті як історичну пам’ятку. І ти розумієш, що їх техніка її царапає та поганить. Ти йдеш до моря, а там сидять військові. А ти думаєш, що вони дивляться на твоє море. Воно – моє”.

Тетяна була з активних людей, які ходили на мітинги та долучалися до всіх ініціатив. Її колеги в школі збирали гуманітарну допомогу, теплі речі та інше необхідне. В багатьох школах Бердянська для біженців з інших міст, зокрема з Маріуполя, давали прихисток. 

Проте вже у квітні дівчина разом з чоловіком та собакою вирішили покинути рідне місто. Тетяна відчувала, що життя проходить повз неї. 

“Коли я приїхала до Запоріжжя через 11 годин дороги, то відчуття були дивні. Я була щаслива, але я стала іншою людиною. В мене зник вогник з очей”, – каже дівчина. 

В Бердянську залишилася затишна квартира з усіма дрібничками. З сумом Тетяна згадує книжкові полиці, які вони з чоловіком Олексієм збирали стільки років. За освітою дівчина філолог, для неї їхня сімейна бібліотека була скарбом.

Школа та діти під час війни

Зараз родина Тетяни мешкає у Києві. Тут вже немає великих полиць з книгами, розміром як п’ять кухонних ящиків. Але дівчина з посмішкою каже, що вони з Олексієм потроху збирають нову літературну спадщину. 

Школа, в якій працює Тетяна, тепер функціонує онлайн. Вона надає уроки дітям, які залишилися в Україні та поїхали за кордон. Для учнів, які відвідують іноземні школи, є вечірні заняття. 

Її робоче місце – це стіл перед вікном, з якого видно краєвиди столиці. На ньому стоять живі та штучні квіти, ноутбук і блокнот, яким Тетяна не часто користується. У своєму теплому светрі вона сідає перед ноутбуком й починає розповідати новий матеріал. 

“Я бачу по дітях, що вони переживають ці події та знають, чому важлива національна ідентичність. Я намагаюся донести дітям, що українська література – це не про страждання, а про нашу визвольну боротьбу. Ми з одинадцятим класом читали вірш Євгена Маланюка, написаний у 1924 році. Вірш про те, що Україна повинна відійти від всього російського. І я кажу дітям, що це вірш був написаний 100 років назад і він все ще актуальний”.

Дітям на уроці запропонували завдання з порівнянням перекладів вірша. Очі школярів одразу зупинилися на варіанті, написаному російською мовою. “Ми не будемо це читати”, – сказали учні Тетяни. Дівчина пишається такою реакцією та каже, що це “дуже класно”.

Буває так, що Тетяна ледве стримує сльози на уроках. Такі випадки трапляються, коли вона читає твори своїх учнів. Діти розповідають такі історії, що не кожен дорослий може витримати.

“Хлопчик написав твір на конкурс “Моя війна”. Він написав про власний досвід у форматі щоденника. Я його коли читала, я прям плакала. Думки тринадцятирічного хлопця про те, як на його вікно направляється дуло танку ворожого. І в мене мурахи”.

Дівчина каже, що діти зараз відкривають свої оголені серця. В їхній школі вчителі з повагою та лояльністю ставляться до дітей. Від них не вимагають нічого, роботи вони можуть здавати пізніше. Головне, що мають робити школярі – берегти своє життя.

З повагою в школі ставляться не лише до учнів, а й до вчителів. Тетяна має пірсинг, татуювання та раніше мала яскраво-руде волосся. Проте їй ніколи не робили зауваження, адже розглядали її як професіонала. А до роботи дівчина підходить з креативом: створює інтерактивні презентації, показує відео та залучає учнів фантазувати.

“Я хочу чути їх думки, а не нав’язувати їм чужі. А вони говорять цікаві речі. Я не ділю відповіді дітей на “правильні” й “неправильні”. Я лише вчу їх аргументувати та відстоювати власну думку”.

По очах Тетяни видно, як вона горить своєю роботою. Зараз їй на керівництво дали 9 клас. Дівчина їх називає “мої дітки” та з великим теплом розповідає:

“Я за них завжди переймаюсь, бо вони мої діти. Пишу їм, якщо в їх області тривога. Ми спілкуємося в різних чатах. Я знаю, які в них ситуації в родині. Завжди дивлюся, в якому моральному стані мої діти, чи вони не тремтять, чи не нервують”.

Наразі Бердянськ знаходиться під окупацією росіян понад 700 днів. Загарбники посилюють контроль над мирними місцевими мешканцями, розповсюджують пропаганду та насильно паспортизують населення. А бердянці вірять та чекають на синьо-жовтий прапор над містом