Волонтерська діяльність у Запоріжжі спалахнула з новою силою на початку повномасштабного вторгнення. І хоч вона вже не така активна, як навесні 2022-го року, але запорізькі волонтери та волонтерки не полишають свою справу.
Inform.zp.ua поспілкувався з 19-річною Світланою, переселенкою з Бердянського району, яка долучилася до волонтерства у Запоріжжі й продовжує розвиватися у цій сфері.
Світлана навчалася на першому курсі факультету фізичного виховання Запорізького національного університету, коли почалося повномасштабне вторгнення. Вона займалася на любительському рівні багатьма видами спорту: тенісом, волейболом. Дівчина брала участь в різноманітних спортивних змаганнях. Світлана – уродженка Бердянського району, де жила разом з батьками та своїми братом й сестрою. Їхні життя, як і мільйонів українців, сколихнула війна. Російська армія окупувала село під Бердянськом, де вони мешкали. В окупації Світлана прожила місяць, відчувши на собі «прекрасності» руського міра – відсутність звʼязку, газу, подекуди світла, води, відбувалися перевірки будинків.
До війни дівчина чимдуж мріяла поїхати з нього, але тільки покинувши дім через окупацію, зрозуміла, як сильно хоче туди повернутися, зізнається вона.
Світлані вдалося виїхати на вільну територію Запоріжжя, де вона відкрила для себе волонтерство відбудови й щиро полюбила цю справу. Що це за діяльність, та як Світлана присвячує себе допомозі людям – читайте у нашому інтерв’ю.
– Як тебе застала війна? Про що думала 24 лютого?
– Я жила в селі під Бердянськом. Окупували місто дуже швидко – 26 лютого. Думаю, я переживала, як і більшість, хто перебував в окупації — це злість, розчарування. В Бердянську був потужний рух опору, люди виходили на мітинги. Декілька днів спершу не було мобільного зв’язку. Майже відразу не стало газу, бо був пошкоджений газопровід. Але в нас не було якихось бойових дій та обстрілів. Дуже тихо окупували Бердянськ. Присутність російських військ дуже напружувала, адже контроль був сильний на всіх рівнях. Військові були усюди, вони й до нас додому приходили. У нас дуже маленьке село, там вони шукали сімʼї військовослужбовців, такі були. Вони заходили в кожне подвірʼя, питали про це, шукали військову форму.
– Як тобі вдалося вибратися на вільну територію? І як довго пробула в окупації?
– Недовго насправді. 28 березня ми почали виїжджати. У нас тоді Бердянськ став як транзитний пункт між Маріуполем та Запоріжжям. Ми їхали гуманітарним коридором, яким виїжджали маріупольці. Ми чекали муніципальні автобуси, які приїхали вночі, але на блокпосту нас розвернули й не дозволили проїхати. Потім ми вже їхали не в автобусі з усіма, а в машині ДСНС. Це було заборонено, тому, щоб не виникало запитань на блокпостах, нам сказали придумати легенду, що наш батько також служить в ДСНС. Ми це й казали, тому нас сильно не перевіряли, лише одного разу показали документи. Хоча блокпостів було дуже багато, у колоні їхало 30 автобусів, в яких перевіряли всіх людей та їх речі. Тому їхали довго – виїхали о 6-й ранку, а прибули до Запоріжжя о пів на 12-ту ночі.
– Що стало для тебе мотивацією зайнятися волонтерством у Запоріжжі?
– Перший місяць ми жили у нашого знайомого разом з братом та сестрою. Коли ми приїхали в Запоріжжя, взагалі не зрозуміло було, що робити та чим займатися. Тут в мене не було друзів, тому я взагалі не знала, куди себе подіти. У школі я була дуже соціально активною, брала участь в різноманітних заходах, мені цього руху постійно не вистачало. Влітку 22-го року я побачила, що у моєму університеті буде проводитися захід, й вони набирають волонтерів. Це був ярмарок-продаж та концерт на підтримку героїв Азовсталі. Я туди захотіла сходити. Власне, це став мій перший усвідомлений досвід волонтерства. Ми там продавали листівки та товари хенд-мейду за донати. А гроші з концерту співака Арсена Мірзояна туди передали на підтримку та реабілітацію сімей героїв Азовсталі. 
Мені подобається брати участь в заходах, суспільно корисних. Тому я почала шукати, що й де ще відбувається в Запоріжжі. Тоді я дізналася, що Запорізький обласний центр молоді розпочав проєкт «Громадський центр ВПО». Мені він дуже сподобався, бо його метою була інтеграція переселенців в громаду. Я подумала: «Вау, це ж настільки актуальна проблема!». Я вирішилася долучитися до проєкту, бо розуміла, що він мене також стосується. Я хотіла зробити щось корисне, бо знала, що цей маленький внесок також дасть результат.
Я пробула в проєкті весь час, де ми будували коворкінг. Я тоді дуже занурилася у волонтерство, знайшла дуже багато друзів, нові можливості. Наприклад, в Центрі молоді ми багато з ким подружилися й створили свою мініспільноту. Влітку ми ходили на різноманітні волонтерські акції, допомагали з організацією заходів, плели маскувальні сітки.
– У Запорізькому обласному центрі молоді ти займалася доволі незвичним напрямком – будівництвом. Як ти до цього прийшла та що входило до твоїх обовʼязків?
– На початку це був просто волонтерський хаб, де ми звільняли кімнати, переносили речі. Потім було дуже багато роботи та монтажу. Ми ламали паркет, стіни, двері, зішкрібали фарбу зі стін. До ремонту, звісно, були залучені фахівці, ми просто їм допомагали. Також робили розетки, світло для галереї, робили вимикачі, збирали меблі. Дуже було багато фізичної роботи – щось віднести, щось принести. Але це було дуже весело.
– Зараз тебе можна знайти в благодійній організації «Координаційний гуманітарний центр». Чим ти там займаєшся?
– У мене на бейджику написано «спеціаліст із тренінгів». Але насправді, окрім цього, ми робимо ще дуже багато роботи. Особливість цієї благодійної організації в тому, що там немає чіткого розмежування по обовʼязках. Останні чотири місяці основною моєю діяльністю є організація та проведення навчальних заходів для волонтерів, ВПО, містян. 
Зараз ми активно готуємось до дитячих свят й займаємося тим, що шукаємо варіанти організації заходів для дітей та переселенців в місцях тимчасового перебування.
– Як ти поєднуєш волонтерську діяльність з навчанням в університеті?
– На навчання насправді катастрофічно мало часу залишається. Поєднувати це складно, але в моєму університеті лояльно ставляться до моєї діяльності. Паралельно я ще є секретарем студентського самоврядування на факультеті, тому в університеті я частенько буваю.
Нещодавно я для себе відкрила для себе обміни всеукраїнські й міжнародні. Влітку я брала участь у проєкті із залучення молоді для відбудови України «Віднова», який проходив у Кропивницькому. Там ми також робили ремонт у молодіжному центрі.
Восени був проєкт від Української волонтерчої служби «Жовтосердечні». Це навчальний курс тренінгів, де ми вчили основи волонтерства, проєктної діяльності, як це може працювати у громадському секторі. В рамках цього навчання нам дали мінігрант на створення школи волонтерства для молоді. Я проводила шкільні уроки волонтерства у запорізьких навчальних закладах. Основна мета – пополяризувати культуру волонтерства, і мені дуже подобається цим займатися. Волонтерство це не тільки про якусь суспільну користь, а й про досвід, нові знайомства та навички.
– Раніше у своїх героїв та героїнь інтерв’ю я запитувала, про що вони мріють після перемоги. Але однозначно життя продовжується, жити та реалізовувати себе треба тут і зараз, тому запитаю інакше: про що мрієш під час війни?
– Мрію про те, що й більшість – щоб війна закінчилась. Хочеться повернутися додому, хоча б на деякий час. Дуже хотіла поїхати з того міста, але коли поїхала вимушено, хочу повернутися назад.
Навіть коли закінчиться війна, хочу залишитися в громадському секторі працювати, мати соціальні проєкти, організувати заходи. Волонтерська діяльність не завжди буде такою активною, але волонтерство все ж залишиться для допомоги людям з вразливих категорій населення.
Фото з особистого архіву героїні
