Дніпровська гідроелектростанція у Запоріжжі є не просто масштабним інженерним чи енергетичним гігантом, а справжньою перлиною світової промислової архітектури та глибоким епохальним символом власної доби. Цей величний комплекс пройшов крізь численні випробування. Колосальні людські жертви під час зведення, перші та другі катастрофічні руйнування у часи Другої світової війни, масштабну радянську пропаганду, складні післявоєнні відбудови та жорстокі удари під час сучасного повномасштабного російського вторгнення.
Щоб дізнатися повну історію промислового гіганта – читайте далі у матеріалі.
Від перших спроб обійти пороги до ідеї електростанції
Ідея перекрити Дніпро греблею виникла ще у XVIII столітті. Тоді імперія після захоплення Криму та Таврії хотіла зробити з річки важливу транспортну артерію, але на заваді стали численні пороги. У кінці XVIII століття під керівництвом полковника Михайла Фалеєва пороги навіть намагалися підірвати. Коли це не дало жодного результату, вирішили прокласти невеликі канали для суден, прибравши зайве каміння. Проте через похибки в проєктуванні ті канали вийшли замалі та не пропускали великі торгові кораблі, тому ними майже не користувалися.
На початку ХХ століття влада знову спробувала розв’язати цю проблему і розробила сім проєктів різних дамб для підняття рівня води. Через необхідність вкладати величезні гроші все залишилось лише на папері. Згодом, у 1905 році, інженери С. П. Максимов та Г. Й. Графтіо вперше запропонували звести греблю з гідроелектростанціями саме на тому місці, де зараз стоїть ДніпроГес. Проте здійснити цей масштабний задум завадила Перша світова війна, після якої країна на довгі роки поринула у революцію, розруху та громадські конфлікти.
На початку 1920-х років місто Олександрівськ, яке згодом стало Запоріжжям, переживало вкрай важкі часи. Через постійний переділ влади, воєнні дії, епідемію тифу та голод кількість місцевих мешканців скоротився майже вдвічі, заводи зупинилися, а транспортні зв’язки між берегами Дніпра були зруйновані. Ситуація почала змінюватися з початком сталінської індустріалізації, коли місто перетворилося на одну з ключових ланок плану електрифікації країни.
Проєкти майбутньої електростанції пропонувалися неодноразово, але реальне рішення запропонував академік і професор Іван Александров. Вивчивши напрацювання попередників, він заявив, що дніпровські пороги є не проблемою, а головною цінністю річки. Александров остаточно визначив ідеальне місце для станції на ділянці «Вовче горло» неподалік від острова Хортиця, де нижче за течією колись розташовувалася Запорозька Січ. Попри скептичні заяви про те, що вироблену енергію нікуди буде дівати, професор підготував обґрунтовані розрахунки і довів, що майбутній гідровузол стане потужним джерелом живлення для промислових заводів регіону, що стрімко розвивалися.
Головним рушієм цього грандіозного проєкту стала жорстока політика індустріалізації. Як зазначив завідувач музею історії ЗНУ Володимир Лінков, інтереси звичайних містян радянську владу цікавили найменше. Станцію зводили передусім для військово-промислового комплексу, оскільки країні була потрібна масова зброя. За розрахунками комуністичного керівництва, електроенергія в першу чергу йшла на забезпечення заводів, які виплавляли алюміній для бойових літаків та міцну сталь для танків. Попри наявність інших ідей щодо розташування виробництва, економічні розрахунки довели, що найбільш вигідно зводити металургійні гіганти саме безпосередньо біля Запоріжжя.
До проєктування станції долучилися не лише вітчизняні фахівці, а й іноземні. Зокрема, керівник відомої американської інженерної компанії Х’ю Купер суттєво вплинув на кінцевий вигляд об’єкта. Саме завдяки йому греблю вирішили зводити у формі підкови, замість буту використовувати бетон, а також розробили трикамерний шлюз замість початкового чотирикамерного варіанта.
Початок масштабного будівництва та робота на Дніпробуді
Офіційний старт будівництва було дано 15 березня 1927 року, коли на одній зі скель встановили червоний прапор із написом «Дніпробуд розпочато!». Проте безпосередні масові роботи розгорнулися вже трохи згодом. Спершу проводилися підготовчі заходи та облаштовувалися допоміжні виробництва. На місці майбутньої станції розгорнули механічні майстерні, лісопильню, спеціальний завод із виробництва бетону, компресорні станції та транспортне господарство, а до греблі й нових мостів почали прокладати залізничні шляхи.
Чисельність робітників зростала стрімко. Якщо на початку робіт на Дніпробуді налічувалося всього кілька тисяч людей, то згодом кількість зайнятих різко збільшилась (у листопаді налічувалося вже понад 120 тисяч осіб). Основну масову частину робітників – близько 70% – становила молодь. Кадровий склад був дуже різноманітним: досвідчені інженери, механіки та кваліфіковані теслярі утворювали певну фахову еліту, тоді як решту складали звичайні селяни з найближчих і віддалених місць, відставні військові та люди, яких наймали через біржі праці. Для розв’язання проблеми з нестачі кадрів на об’єкті почали створювати загальноосвітні школи та спеціальні курси для підготовки машиністів, слюсарів та теслярів. Крім того, влада цілеспрямовано шукала та наймала за кордоном висококваліфікованих іноземних фахівців (із Німеччини, Чехії, США, а пізніше й із Франції чи Італії), яким платили значно вищу зарплату, ніж місцевим працівникам. До важкої праці залучали навіть місцевих школярів, яких організовано знімали з уроків задля прибирання будівельних дошок і ручного вичищання скель щітками під майбутнє бетонування.
Умови праці на Дніпробуді були надзвичайно важкими й каторжними. Через початкову гостру нестачу технічних засобів більшість земляних та будівельних робіт доводилося виконувати вручну. Основними знаряддями праці робітників були звичайна лопата, кайло, ручна тачка та грабарка, а бетон для греблі часом місили прямо ногами. Про правила техніки безпеки тоді практично не дбали, через що на будівництві постійно ставалися аварії, а робітники часто травмувалися й гинули. Лише з часом до робіт масово підключили потужну техніку, з’явилися електричні свердлильні інструменти та залізні щелепи екскаваторів. Завершення цього грандіозного етапу увінчалося офіційним відкриттям станції 10 жовтня 1932 року, а остаточні будівельні роботи на ДніпроГЕСі завершилися у 1939 році.
Тим часом реалізація цього масштабного проєкту обернулася справжньою соціальною та екологічною катастрофою для місцевих мешканців. Задля зведення греблі радянська влада примусово виселила людей із 56 населених пунктів, повністю знищивши такі об’єкти, як німецьке менонітське поселення Айнлаге з його заводами та будинками, курорт Александрабад та психіатричну лікарню «Бетанія». Під водою безповоротно зникли сотні курганів та унікальні археологічні пам’ятки часів неоліту і бронзового століття. Водночас підняття рівня води поступово затопило легендарні дніпровські пороги (Вільний, Лишній, Лоханський, Кодацький та інші), що навіки змінило природу річки.
Відкриття станції та пропаганда
У день офіційного відкриття станції, приуроченого до 15-річчя Жовтневої революції, новозбудований завод «Дніпроспецсталь» виплавив перші 10 тонн продукції, оскільки почав отримувати електроенергію від щойно запущених агрегатів ДніпроГЕСу. Найдешевша електроенергія, появу якої колись критикували скептики, почала надходити не лише на місце підприємства, а й до інших індустріальних центрів на кшталт Кривого Рогу, Нікополя чи Донбасу. Подія супроводжувалася масовим мітингом у місті за участі численних гостей із різних куточків СРСР та іноземних симпатиків радянського режиму, яких згодом приймали на закритих бенкетах, тоді як звичайні будівельники отримали лише безоплатний святковий обід у їдальні. Згодом у січні 1939 року, після запуску останнього дев’ятого гідроагрегата, станція досягла проєктної потужності у 569 000 кВт, ставши найпотужнішою гідроелектростанцією в Європі. Варто зазначити, що машинна зала – справжнє серце ДніпроГЕСу – розташовувалася саме на правобережній скелі під назвою «Любов», з якої колись і починалося все масштабне будівництво.
Водночас у радянських засобах масової інформації роль іноземних фахівців у зведенні станції свідомо применшувалася. Комуністична пропаганда виставила все так, нібито грандіозний об’єкт звели виключно силами радянської країни без жодного серйозного внеску ззовні. Якщо на самому початку робіт у місцевих запорізьких газетах про іноземців писали досить відкрито, то ближче до 1931 року згадки про них стали поодинокими, а після 1932 року офіційна риторика взагалі звелась до того, що іноземні фахівці нібито майже не вплинули на хід будівництва. Попри це, історики справедливо порівнюють ДніпроГЕС із єгипетськими пірамідами, але в контексті світової промислової архітектури, підкреслюючи її статус однієї із найбільших гідроелектростанцій свого часу.
Руйнування під час Другої світової війни та післявоєнна відбудова
Під час Другої світової війни ДніпроГЕС постраждала двічі через ворожі підриви. Спочатку у 1941 році греблю підірвали радянські війська, щоб уповільнити наступ нацистів, а пізніше у 1943 році німецька армія влаштувала власний підрив, намагаючись стримати просування Червоної армії.
Під час окупації німці намагалися запустити станцію, використовуючи технічну документацію та працю військовополонених, причому за ухилення від роботи жорстоко карали, а загалом за цей час у Запоріжжі стратили близько 3 тисяч осіб. Однак повністю запрацювати станція не змогла через низький напір води, а при відступі у 1943 році окупанти знищили машинний зал, пульт управління та електрогосподарство, хоча саму греблю остаточно зруйнувати їм не вдалося.
Масштабну відбудову ДніпроГЕСу розпочали радянські спеціалісти у 1944 році, залучивши до робіт переважно жінок-колгоспниць і будівельників загальною чисельністю близько 59 тисяч осіб. Відновлення спершу гальмувалося відсутністю будівельного архіву, який німці вивезли до Чехословаччини. Згодом, у 1945 році, ці документи вдалося знайти та повернути до Запоріжжя. Попри це, вже 3 березня 1947 року в експлуатацію ввели перший відновлений гідроагрегат, а 26 червня 1950 року запустили останній, дев’ятий агрегат. Завдяки цьому потужність станції перевищила довоєнний рівень приблизно на 16%, дозволяючи щороку постачати 3,5 млрд кВт/год електроенергії та залишатися найпотужнішою гідроелектростанцією Європи аж до 1956 року.
Історичне значення та сучасний стан ДніпроГЕСу
ДніпроГЕС увійшла в історію як грандіозний інженерний прорив та водночас символ складної епохи радянської індустріалізації. Створена зусиллями багатьох людей, станція перетворила регіон на потужний промисловий центр.
Водночас історія цього об’єкта пов’язана з людськими трагедіями, примусовим переселенням сіл, знищенням природи та дніпровських порогів, а також важкою працею будівельників. Переживши руйнування у Другу світову війну та післявоєнну відбудову, станція десятиліттями залишалася гордістю інженерії.
З початком повномасштабного вторгнення російські війська неодноразово обстрілювали Дніпровську ГЕС, проте наймасштабніша атака сталася 22 березня 2024 року, коли окупанти випустили по Запоріжжю 20 ракет, із яких 12 влучили безпосередньо по гідроелектростанції, повністю зруйнувавши машинний зал та значно пошкодивши виробничі потужності станції. За оцінками експертів та керівництва компанії «Укргідроенерго», станція перебуває у критичному стані, а на її повне відновлення та повернення до довоєнних показників піде щонайменше три роки важкої роботи.
Попри ушкодження та тривалі відновлювальні роботи за підтримки держави та партнерів, ДніпроГЕС залишається невід’ємною частиною багатої історії регіону та символом стійкості української енергетики.
Авторка: Вікторія Волкова
📢 Inform.zp.ua створює спільноту тих, кому не байдуже Запоріжжя. Ми щодня працюємо, щоб ви першими дізнавалися важливі новини та знали правду про події в регіоні. Якщо вам важлива наша робота — долучайтеся до монобази та підтримуйте редакцію за посиланням ❤️