Декілька днів у Львові — і назад у Запоріжжя з відчуттям, ніби побував не на медіафорумі, а на великій розмові про те, як ми взагалі тримаємося. На Lviv Media Forum багато говорили про штучний інтелект, алгоритми й інформаційні війни. Але дві промови запам’яталися мені не через технології. Вони запам’яталися через просту думку: реальність сьогодні залежить від нас самих.
Максим Буткевич говорив про відповідальність — не пафосну, а ту саму, що вимірюється щодня. За слова, за мовчання, за байдужість. Повернувшись із російського полону, він говорить дуже прямо: коли перестаємо бачити одне в одному людину, з’являється реальність страху, контролю й насильства. І я сидів у залі й думав про наше місто. Бо тут це відчутно сильніше, ніж у будь-якому теоретичному виступі.
У Запоріжжі реальність — не слова в колонках і не слайди на екрані. Вона — у тому, чи буде світло після обстрілу, чи приїде маршрутка після тривоги, чи відповість сусід після ночі під сиренами та вибухами. Реальність творять конкретні люди: комунальники, військові, волонтери, лікарі, сусіди і — так, журналісти.
Ольга Мирович говорила про інше, але пов’язане: сьогодні реальність можна вигадати. Алгоритми, боти, фабрики фейків — вони створюють альтернативний світ, де правду важко відрізнити від картинки. Ми бачимо це щодня: стрічки соцмереж живуть своїм життям, люди сваряться через фейки, після кожного вибуху хтось може написати «постановка». TikTok чи Telegram за кілька годин здатні переконати тисячі в будь-чому.
Найстрашніше не в самій брехні. Найстрашніше — утома. Коли людина настільки виснажена війною, що не хоче перевіряти, мислити, сперечатися, вона просто вимикає новини. Це природне бажання — але небезпечне. Бо в момент, коли ми перестаємо дивитися на реальність, її за нас починає створювати хтось інший. Саме так працює пропаганда: вона не переконує одразу, вона виснажує, розмиває межі і робить усе «неоднозначним», щоб у якийсь момент люди сказали: «Та я вже не знаю, кому вірити».
У прифронтових містах це не якась абстракція. Інформаційна війна — у чатах будинків, у місцевих каналax, у коментарях під новинами. І саме тому роль журналіста сьогодні змінилася. Уже не про «контент» і не про охоплення. Це про те, щоб не дати людям остаточно втратити відчуття реальності.
Коли ти описуєш наслідки обстрілу — ти фіксуєш правду. Коли показуєш місто після важкої ночі — ти не допускаєш, щоб цей досвід стерли. Коли пояснюєш складне простими словами — ти повертаєш людям ґрунт під ногами. Це, напевно, важливіше за будь-які медійні тренди й хайпи.
Після Львова я залишився з простим питанням: чи залишимося ми людьми в реальності, де нас постійно намагаються перетворити або на споживачів страху, або на байдужих глядачів? Відповідь у Запоріжжі поки що — позитивна. Бо реальність тут тримається на людях.
На тих, хто після обстрілів іде на роботу. На тих, хто відкриває кав’ярні всупереч усьому. На рятувальниках, які першими їдуть під ракети. На читачах, які ще хочуть розуміти, що відбувається насправді. І поки ці люди є — наша реальність теж тримається.
Тож не про алгоритми треба боятися найбільше. Перш за все — про власну втому й байдужість. Якщо ми збережемо звичку дивитися в очі одне одному, перевіряти, питати, бути поруч — реальність ще можна відстояти. А хто, як не ми — земляки з Запоріжжя, має це робити щодня?
Якщо вам близький такий підхід до журналістики — підтримайте Inform.zp.ua. Ми працюємо для Запоріжжя, пишемо про місто без клікбейту й паніки та намагаємося залишатися медіа, якому можна довіряти навіть у найважчі часи.
Ставайте частиною спільноти Inform.zp.ua та підтримуйте нашу роботу за посиланням.