Обстріли Маріуполя зруйнували не лише більшу частину будинків у місті, а й цілі бізнеси та життя містян. Власниця служби доставки «Allo Losos» Ангеліна Тесленко не лише змогла виїхати з міста, яке знищували російські снаряди, а й знайшла сили відновити бізнес вже у Запоріжжі.
Редакція inform.zp.ua поспілкувалася з Ангеліною про те, як їй вдалося розпочати свою справу з нуля, після того, як вона залишила місто, яке руйнували окупанти.
Як свого часу виникла ідея відкрити доставку суші?
Я працювала в маркетингу, протягом 6-8 років, і постійно перебувала в колі рестораторів. Ці люди дуже мене надихали: спосіб життя, спосіб ведення бізнесу та енергетика. Їхнім головним завданням завжди було зібрати якийсь витвір мистецтва, донести до аудиторії, що для неї це теж цікаво, навчити персонал, проконтролювати його та постійно працювати з ним.
Для мене люди, які могли робити все це одночасно, але при цьому гармонійно, завжди були прикладом для наслідування та натхнення. Тому коли моє життя кардинально змінилося і постало питання, ким я собі далі бачу, я уявила себе підприємцем у ресторанному бізнесі.
Тоді була перша хвиля карантину через коронавірус (травень 2020 року), але мене це зацікавило і я вирішила спробувати. До лютого 2022-го у нас працювало до 30 осіб. У колективі було безліч адміністраторів, кухарів – ми мали класну, сильну команду.
Ми досягли свого піку і загалом думали про те, як розширюватися. 25-28 лютого ми планували поїхати до Бердянська, знайти приміщення, орендувати його та відкрити там заклад.
Коли з початком війни почалися найжорстокіші обстріли Маріуполя, які були ваші емоції?
Коли ти підприємець, у тебе день або розписаний, або ти можеш нічого не планувати на день, але в тебе буде будь-яка купа обов’язків, ситуацій, які потрібно якось вирішувати і твій телефон розривається. А тут починається війна і ми, звісно, зупинили роботу.
До перших чисел березня був ще добрий зв’язок і ми сподівалися на краще. Були на зв’язку з моїм шеф-кухарем Денисом, з яким продовжуємо працювати вже у Запоріжжі. Ми тоді домовилися передати всі продукти, які ми мали нашим військовим.
Через адміністрацію Маріуполя ми все це перевезли, але з перших чисел березня почалося найстрашніше: повністю обірвався зв’язок та єдині новини про те, що відбувається у місті, тобі приходять із «Telegram».
А новини були такі: «приліт у сусідній будинок», «вибухи в центрі», «заходять з того боку району», «забрали цю частину міста», «загиблі там», «обвалився будинок». І це все упродовж одного місяця.
Я виїхала з Маріуполя наприкінці лютого, але ситуація: роботи у мене немає, постійно дивлюся новини і більше нічого в мене в житті немає. Це був дуже складний морально-психологічний стан: як витримати цю невідомість, невизначеність?
Приблизно 23-25 березня вийшов на зв’язок мій шеф-кухар Денис та попросив допомоги: він вибрався з Маріуполя – пішки чи хтось йому допоміг, але далі він залишився сам. Мої знайомі виїжджали, і я попросила, щоб і Дениса теж взяли.
А тоді був такий період, що із міста та області виїхати спокійно було неможливо. Потроху решта команди стала виїжджати з міста: дехто залишився в Запоріжжі, дехто поїхав далі, а хтось зараз за кордоном.
Коли вони приїхали, у них не було зв’язку з рідними та близькими, деякі вже не мали будинків. Я дізналася, що в приміщенні, де була наша служба доставки, а воно у нас підвальне, там проживали всі сусіди – близько 70 осіб. Для когось це було допомогою: ми мали багато запасів води, кілька тисяч коробок з-під піци, на яких люди спали.
Коли я побачила своїх людей, коли вони приїхали до Запоріжжя, я відчула безвихідь через нерозуміння, що буде далі. І перша думка: «у них зараз нічого немає, окрім досвіду та знань. Як і у мене”.
Я була готова ризикнути останніми засобами, яких на той момент я мала не так багато, щоб почати все заново вже у Запоріжжі.
Так я хотіла вирішити одразу кілька питань: перестати фокусуватися на жахливих новинах, які я не можу контролювати та дати хлопцям якусь стабільність у плані роботи. Так, по суті, і почав існування «Allo Losos» у Запоріжжі.
Коли ви відкривали бізнес у Запоріжжі, чи не було страху? Останні гроші, час складний, плюс конкуренція
Це було не так страшно, як читати в Telegram про події в Маріуполі, але якісь сумніви були. Тоді у квітні комендантська година у Запоріжжі була десь з сьомої вечора. Більшість магазинів не працювали.
Це вже не кажучи про постачальників, з якими я зв’язувалася. Прошу у них продукцію, мало не благаю, а вони у відповідь «не знаю, чи ми працюватимемо. Може, у понеділок розпочнемо. А може, і за місяць». Відповідали ще так: «Ми поки що вдома, ми боїмося».
Тобто, на старті я зіткнулася з такою кількістю нових проблем, що сумніви виникали, але це мене не зупиняло. Це були якісь завдання, які я вирішувала і завдяки цьому у мене з’являлося більше мотивації. Я казала собі: “ми це обов’язково подолаємо”, “це певний етап”, “все вийде”.
До речі, нас дуже тепло сприйняли у Запоріжжі. Я пам’ятаю, коли пішли наші перші пости в соцмережах, коли якусь рекламу робили, запорожці на нас добре відреагували – вітали, робили перші замовлення, давали класний зворотний зв’язок. І досі нас люблять, приймають та підтримують.
Чи багато людей залишилося від тієї команди, з якою ви працювали в Маріуполі?
Три людини: шеф-кухар Денис, менеджер з логістики та ще одна людина, він не працював з нами раніше, але він теж із Маріуполя. Він співпрацював з нами як постачальник і вже продовжує діяльність у ролі постачальника, але з нами працює як кур’єр.
У нашій нинішній команді вже працює понад 30-ти осіб. Ми постійно розширюємось. Ось на початку квітня відкрили нову точку в місті.
Запоріжжя також пережило складний період, коли практично щоночі по місту відбувалися ракетні удари – чи не було таких емоцій, що «невже знову»?
Я особисто застала кілька обстрілів Запоріжжя, бо проживаю в одному з районів, якими прилітали. Я пам’ятаю ту ніч чи, швидше, ранок, коли ти прокидаєшся і чуєш, як цегла на хаті обсипається. І ти не віриш чи не хочеш вірити, що ти це справді чуєш.
І наша перша точка була на Сталеварів, де зруйнували під’їзд житлового будинку. Якраз приліт був за 50 метрів від «Лосося» з одного боку і ще один приліт був за 100 метрів з іншого боку. На щастя, із наслідків у нас лише двері заклинило.
Я поспілкувалася з командою – люди на той момент були дуже налякані, але розуміли, що ми працюємо під час війни, що такі реалії. Ми домовилися, що пару днів ми побудемо по будинках, подивимося яка ситуація, якщо хтось захоче виїхати з міста, то будь ласка.
Через кілька днів, коли ситуація стала потихеньку покращуватись, вибухів поменшало або вони були десь за містом, ми відновили роботу. Намагалися робити це обережно: прописали людям, де у нас укриття знаходяться, зібрали правила, як діяти під час обстрілів і домовлялися, хто і що робитиме у разі подібних обставин.
А у березні була ситуація, коли ракета потрапила до квартири одного з моїх адміністраторів, Катерини, та її батько загинув. Ця дівчина, до речі, з окупованої території. У нас взагалі працює багато людей, які виїхали з окупації. Вони намагалися врятуватися, але війна наздогнала їх і в Запоріжжі.
Ситуація з Катериною дуже важка, ми її досі переживаємо, вона є одним із наших найстійкіших співробітників.
Чи хтось із ваших співробітників був мобілізований?
У нас була ситуація, що кілька людей самі хотіли піти на службу, вони стояли в черзі у військкоматі, але їх досі не забрали. Були хлопці, яким вручали повістки.
В нас просто ще багато студентів працює. Тому з наших нинішніх співробітників поки що ніхто не служить, але у багатьох наших дівчаток хлопці на службі, родичі. Серед моїх родичів, до речі, є ті, хто пішов служити. А ось із тих, хто у нас раніше працював чи підробляв, є ті, хто зараз в армії.
Ми постійно надсилаємо донати для ЗСУ – це у нас звичайна практика. Особливо вона у нас посилюється після ударів по Запоріжжю. У такі моменти хочеться особливо допомогти нашим військовим.
Ми допомагали також у купівлі обладнання, екіпірування тощо. Були ситуації, коли ми допомагали особисто якомусь бійцю. Організовували також промо-збори: коли військовим перераховувався відсоток із продажу певного продукту. Допомагаємо не лише військовим, а й діткам з інтернатів.
Після всього, що ви пережили, що вас мотивує?
Люди. Це мої колеги – в одній особі мій шеф-кухар, друг. Людина, яка поділяє мої ідеї, мої божевільні, ризиковані цілі. Денис, з яким ми починали працювати ще у Маріуполі, а тепер продовжуємо справу у Запоріжжі.
Це співробітники, заради яких хочеться приходити на роботу, намагатися. З якими хочеться продовжувати створювати цей напрямок в очах молодих класних людей, які приходять на роботу після нічних обстрілів. Мотивують і клієнти.
За рік ми зіткнулися із великою кількістю проблем, труднощів, людських факторів, сумнівів. І в цій ситуації підтримка наших клієнтів вона важлива. Коли ти бачиш і читаєш «хлопці, ви такі красені», «ви такі молодці» тощо. Ти розумієш цінність своєї роботи та які плоди вона дає.
Люди допомагають розвиватися, рости, і я хочу, щоб моя команда теж розвивалася, росла. Таких людей я постійно шукаю у свою команду.
Уявімо ситуацію, що після деокупації Маріуполя місто через кілька років відбудують – чи будете ви в такому разі відроджувати там свій бізнес?
Насправді такі сподівання є. Я вже тричі змінювала свій план на завершення війни. Вже боюся розчаровуватись. Знаю, що колись це закінчиться, але намагаюся собі не ставити питання, коли саме.
Я б хотіла знову відкрити точку в Маріуполі, але якщо говорити не як дівчина з ностальгією та минулим, а як підприємець, то дивитимусь реальності в очі: по можливості комунікації, по населенню міста, по роботі постачальників, реальній логістиці.
Як підприємець, я бачу в цьому перспективу: відкритися, відновити бізнес у місті, з якого ви починали, з такою важкою історією, ще й з частиною людей, які працювали у «Лососі» у Маріуполі.
Чесно кажучи, непросто зараз про це думати. Тож почекаємо, коли Маріуполь буде під прапором України і вже тоді обов’язково про це серйозно подумаємо.
