18 жовтня 1902 р. у селі Жеребець поблизу Оріхова Олександрівського повіту на Катеринославщині побачила світ співачка Марія Сокіл.
Це було у 1996 році у Києві. Мені пощастило попасти на прем’єру опери “Анна Ярославна”. Вистава була унікальною, королева Франції привертала до себе всі симпатії залу. sokil Та час від часу глядачі зверталися до ложі, де між двома красенями синами сиділа по-королівськи велична Марія Сокіл: з гордим профілем, із зачіскою, де срібні волосинки укладені одна до одної.
Мати Марії – Євдокія Панченко родом із с. Преображенки Олександрівського повіту, її батько – відомий агроном. Батьки були педагогами від Бога, успішно виховували п’ятеро власних дітей і сотні чужих.
Маня завжди знала, що вона – Голос, любила бути на публіці: співала на табуретці, перед гостями; на шкільному подвір’ї – для дітей. Після закінчення початкової школи батько відвіз десятирічну дочку до Катеринослава.
Дівчинка добре навчалася, співала на концертах в училищі. Там її почув Антон Хорошун і порадив батькам повести доньку до знаменитої викладачки вокалу Зінаїди Малютіної. Після прослуховування Маню відразу ж зарахували до музичного училища, яке згодом стало консерваторією. Разом з Марією Сокіл у класі вокалу Зінаїди Малютіної вчився Іван Паторжинський, вони подружилися, часто співали дуетом.
Коли у 1920 р. в Катеринославі відкрився Оперний театр, студентку Марію взяли до хору. Тоді ж вона отримала запрошення від трупи пересувного театру ім. М.Заньковецької. Навесні 1927 р. разом із Іваном Паторжинським дебютувала на сцені Харківської опери й упродовж трьох літ була його солісткою, примадонною.
Потім великий успіх: у 1929 р. Марія Сокіл виконала партію Маргарити в опері «Фауст». Тоді ж Марію Сокіл відрядили на стажування до оперних театрів Німеччини та Італії. І в тому ж таки 1929 році вона вийшла заміж за талановитого композитора Антона Рудницького.
У 1930 році Рудницькі переїхали до нової радянської столиці. Три роки Марія Сокіл співала в Київському оперному театрі. Вона переспівала весь репертуар української, російської, зарубіжної класики, виконувала українські пісні.
У Антона Рудницького закінчувався контракт. Чоловік поривався додому, до Львова, який тоді був у складі Польщі. Дирекція театру та органи НКВС настирливо рекомендували Антонові Рудницькому продовжити контракт, а Марії – не покидати батьківщини. Вони відмовились, і Марія отримала тавро «буржуазної націоналістки», ворога народу. Спектаклі, в яких вона була зайнята, виключили з репертуару. Їй не дали попрощатися з публікою, тоді Марія пішла на хитрість. Вона попросила виконавицю ролі Дездемони прикинутися хворою, відміняти спектакль було пізно. Отак Марія Сокіл востаннє вийшла на сцену Київської опери, виконала улюблену арію «Верба».
4 червня 1932 року молоде подружжя приїхало до Львова, гадали, що на 2-3 роки. Уже 16-го червня Марія Іванівна дала власний концерт у Львові, який одразу ж став подією на Галичині. Василь Барвінський з цього приводу писав: “На вокальному овиді України поряд із іменами Крушельницької, Мишуги та Менцинського зійшла яскрава зірка – це Марія Сокіл.” Наступного дня її запросили на розмову до польської опери. Марія Сокіл із посмішкою згадувала, як, не знаючи жодного польського слова, за порадою Антона, на всі питання відповідала “Бардзо дякую!” Того дня співачка стала солісткою Львівської опери, а Антін – диригентом.
Цього ж року Антін Рудницький написав балет “Буря над Заходом” і розпочав роботу над оперою “Довбуш”. Влітку 1933 року її і чоловіка запросили до Віденської опери. Марія Сокіл отримала перше місце і премію за участь у Міжнародному вокальному фестивалі у Відні. Вона виступала від України, вже не будучи її громадянкою Співачка гастролювала у Варшаві, Відні, Празі, Берліні, Вільнюсі, Ризі, здійснила поїздки містами Галичини, не повертаючись до Радянської України.
У 1937 році митрополит Андрей Шептицький звернувся до подружжя Рудницьких. Мова йшла про заснування у Львові “Народної лічниці” – української безкоштовної лікарні, яка мала надавати допомогу людям усіх вірувань та національностей. Для лікарні Шептицький виділив церковну ділянку на вулиці Петра Скарґи (тепер вул. Євгена Озаркевича – засновника “Лічниці”), потрібні були кошти на будівництво. Подружжя виїхало до Сполучених Штатів Америки, Канади.
Вона співала на оперних сценах Нью-Йорка, Чикаго, Філадельфії, Детройта, а також як камерна співачка, як вона сама говорила, “від моря до моря”. Увесь збір від концертів, а це 7 тисяч доларів, Марія Сокіл віддала на завершення будівництва медичного комплексу у Львові, подарувала також на три тисячі доларів комплекти медичних інструментів.
Наступного року родина Рудницьких мала зимове та літнє турне по Канаді, де пан Антін поставив свою оперу “Довбуш”. Коли вони зібралися повертати, з`ясувалося, що Польщі вже немає на карті світу, тільки напис: “Зона інтересів третього рейху”. Отже, нікуди вертати. Марія й Антон Рудницькі одержали статус біженців, а це дало їм право на постійне проживання в США. Вони оселились у Томе Рівер, на околиці міста купили міцний двоповерховий будинок та дванадцять акрів землі.
1940 року студія грамзапису “Арт-рекордіум студіус” запросила нашу землячку записати альбом, до якого увійшло вісім українських пісень у обробці Антона Рудницького. Марія Сокіл – друга після Соломії Крушельницької українська співачка, яка зробила свої записи на американському континенті. Знялась у фільмі Василя Авраменка «Запорожець за Дунаєм», де зіграла роль Одарки. Напередодні війни вона була солісткою квартету “Космополітен Старс оф Опера”, з яким упродовж кількох років концертувала по всій Америці.
У Нью-Йорку у Рудницьких народилися сини: Роман 1944-го року і Доріан – 1946-го.
Та думка про Україну була постійною. 1946 року, знаючи про голод в Україні, Марія Сокіл “відспівала” у Канаді та США 26 концертів. Зароблені 10 тисяч доларів віддала на допомогу землякам. Українка була впевнена, що робить потрібну і добру патріотичну річ, але деякі організації діаспори витлумачили жест Марії Сокіл, як допомогу комуністам і навіть не віталися зі зрадницею, закидали її яйцями, помідорами. Це боліло нашій землячці до її останнього дня.
Марія встигала виховувати дітей, співати та вести господарство. А господарство було незвичайним: Рудницькі купили пташину ферму. Це допомогло їм визволити з концтаборів Європи 39 українських родин, дати їм притулок у себе.
З часом довелося покинути сцену. Із 1958 року Марія Сокіл викладала у консерваторії та музичній академії Філадельфії. Музичну справу батьків продовжили сини Доріан і Роман. Молодший Рудницький виявився талановитішим, він закінчив Джульярдську школу в Нью-Йорку, потім удосконалював свою майстерність у Петрі, у якого ще батько учився. У 24 роки Романа запросили викладати в університеті, але він і власної концертної діяльностї не покидав, кілька разів ставав лауреатом міжнародних конкурсів піаністів, гастролював по усіх країнах світу. Не раз Роман Рудницький бував на землі батьків із творами українських композиторів.
1967 року на канадській землі Антін Рудницький створив оперу “Анна Ярославна – королева Франції”, мріяв поставити її на рідній землі. В останні роки життя чоловік Марії Сокіл написав кілька книг із музикознавства: “Українська музика”, “Про музику і музик”.
1996 року національна опера України поставила “Анну Ярославну”, на прем`єру якої приїздила 94-літня вдова Марія Іванівна разом із синами – Романом і Доріаном.
Померла 20 січня 1999, в Юнґставні, штат Огайо, у віці 96 років.
