Євген Олексенко у часи Майдану захищав Запоріжжя від захоплення проросійськими силами, а вже у 2014 році добровольцем вирушив на фронт у складі «Карпатської Січі» (49-й окремий штурмовий батальйон ім. Олега Куцина, створений 2014 року як окрема добровольча чота «Карпатська Січ»).

Після госпіталів і тривалої реабілітації Євген знайшов свій шлях до відновлення — це спорт. Паверліфтинг став для нього не просто тренуванням, а новим сенсом життя. «Ігри Нескорених», золоті та срібні медалі, рекорди, закордонні поїздки — усе це допомогло йому далі нести службу.

У 2016 році він демобілізувався. З початком повномасштабного вторгнення у 2022-му Євген знову взяв зброю до рук. І все почалося спочатку: найгарячіші напрямки фронту — Донеччина, Запорізька та Дніпропетровська області.

Євген Олексенко служив офіцером сил військового співробітництва 110-ї бригади та очолював службу ЦВС. Раніше був командиром стрілецької роти в 114-му батальйоні та заступником командира батальйону 116-го ЗМПЗ. Наразі служить у штабі, де займається збором, аналізом і вивченням інформації, отриманої від розвідки та інших джерел.

«Не ремонти парків, а закупівля зброї»

– Частина вашого бойового шляху проходила саме у Запорізькій області, тому ймовірно знаєте тактику ворога тут. Якщо російські війська увійдуть на територію Дніпропетровщини, які ризики це створює для Запорізької області? Що ви бачили з власного досвіду, коли росіяни почали особливо тиснути на цьому відрізку фронту? 

Я служив у Запорізькій, Донецькій, Харківській, Сумській та Чернігівській областях. А саме на Запоріжжі — до лютого 2025 року.

Якщо вони підуть з півночі, то можуть перекрити нам шляхи евакуації. У такому разі ми ризикуємо опинитися в напівкільці або й у повному кільці. Але одразу хочу наголосити: це лише один із можливих сценаріїв. Хід війни передбачити неможливо. Якщо хтось з «експертів» на 100% запевняє, що знає, як усе буде, вірити таким словам не варто.

Моя думка така: ворог діятиме точково. Вони можуть спробувати взяти Вільнянськ, можливо, Степногірськ або навколишні села. Ймовірно, намагатимуться просуватися з півночі й перевірятимуть наші позиції під Гуляйполем. Вони не можуть не пробувати — противник завжди шукає слабкі місця.

– Тиждень тому з’явилася офіційна інформація, що російська ДРГ вперше зайшла до Степногірська — це всього година їзди від Запоріжжя. Хоча закріпитися їм там не вдалося, імовірно, спроби продовжаться. Наскільки Степногірськ важливий у стратегічному плані на вашу думку?

Степногірськ відкриває прямий шлях на Вільнянськ, а Вільнянськ — на Запоріжжя. Тобто без захоплення спершу Степногірська та Вільнянська взяти Запоріжжя неможливо. Можливо, ворог робитиме стаціонарні позиції під прикриттям артилерії, і РСЗВ працюватимуть активно. 

Якщо це станеться, місту загрожуватиме щонайменше штурм, а в гіршому випадку — оточення. Навіть обстріли зі Степногірська будуть значно небезпечнішими, бо звідти можна працювати артилерією напряму. Хоча, якщо чесно, навіть із району Кам’янського деякі РСЗВ уже дістають.

Просто, якщо ворог підійде ближче, фронтова артилерія зможе працювати більш прицільно — фактично знищувати квадратами. Приблизно так, як це відбувається зараз із Покровськом. Втім, я не драматизую ситуацію. Вважаю, що для цього їм знадобиться ще кілька років.

Запоріжжя має запас міцності — головне, щоб було бажання його укріплювати. Я маю на увазі, що взяти місто не так просто. Зараз ворог просувається повільно

На місці місцевої влади та військової адміністрації я б у першу чергу вкладав кошти не в ремонти парків, а в закупівлю зброї. Насамперед — це дрони FPV. А жителям міста я раджу готуватися до оборони. Бо якщо ми не будемо готові захищати свій край, ніякі окопи не врятують. Їх можна вирити, але в цих окопах хтось має воювати.

– Як змінилася тактика російських військ на полі бою у 2025 році, знову ж таки з того, що ви бачили на різних ділянках фронту в Донецькій та Запорізькій областях?

Росія зараз відмовляється від атак великих формувань, які підтримуються бронетехнікою. Роблять ставку переважно на піхоту та тактику так званих «м’ясних штурмів» під прикриттям безпілотників, залучаючи значно менше техніки. 

З цікавого можу відзначити мотоциклетні штурми. Раніше такого не було: тоді йшли з бронетехнікою, а тепер — на мотоциклах та квадроциклах. Чи ефективніше це за бронетехніку — питання відкрите. Радше це вихід із ситуації, у якій вони опинилися. Якщо чесно, наші теж частково переймають цю тактику. Це така собі альтернатива: або взагалі не наступати, або наступати ось так.

Зараз основний акцент — це дрони. Сказати, що вони наступають беззбройними, — неправда. Просто немає тієї кількості техніки, яка була на початку. Але це не означає, що ситуація не може змінитися.

«Військові повернуться додому, коли ми переможемо ворога»

– Володимир Зеленський, відповідаючи на запитання народного депутата Олександра Гончаренка щодо строків служби та можливої демобілізації, сказав: “Військові повернуться додому, коли ми переможемо ворога”. Ця фраза викликала різні реакції. Як ви особисто сприйняли ці слова?

Я іншого й не очікував. Для мене це не було несподіванкою.

Я взагалі не уявляю демобілізацію під час війни. Це, як на мене, провокація. Будь-яка влада не пішла б на демобілізацію. Як ви собі це уявляєте? Я, наприклад, три роки воював в АТО, а зараз майже чотири роки на службі. І навіть близько немає ознак того, що планується демобілізація.

Навіть якщо встановити вислугу три роки, це що виходить? Мільйон людей призвати, а мільйон одразу відпустити? Це нереально. Щоб говорити про демобілізацію, потрібно було ще у 2021 році готуватися до війни, а в 2022–2023 — відновлювати строкову службу. Можливо, навіть раніше, у 2020-му. А що ми робили з 2019-го по 2020-й? Як на мене, недостатньо було зроблено ще до 2019-го року, а після — і поготів.

Тому говорити сьогодні про демобілізацію просто безглуздо. Гончаренко, чесно кажучи, просто грає на публіку. Я його не підтримую. Це, як на мене, чисте загравання з народом.

– Чи готові ви до того, що вас можуть не замінити на фронті через брак особового складу, і доведеться воювати до перемоги? Як морально впоратися з такою перспективою?

Я воював у піхоті, а зараз уже кілька років працюю у штабі. Здавалося б, тут безпечніше, але мотивація все одно залежить від народу. Якщо люди не хочуть воювати, нам важко тримати цю внутрішню мотивацію.

Не думайте, що на нас не впливають усі ці історії з військкоматами, скандальні відео, які постійно з’являються. Усе це трохи підриває бойовий дух. Я, чесно кажучи, не бачу великого бажання в суспільстві воювати — і саме це вважаю проблемою.

Що може зробити держава? Мотивувати. Наприклад, чим довше ти служиш — тим вища зарплата. Військових треба справедливо винагороджувати й не забувати, що кожен подвиг, кожне досягнення має бути гідно відзначене, навіть якщо минуло кілька років. Потрібно піднімати професійність армії та вести справжню пропаганду серед населення, щоб люди розуміли значення цієї боротьби.

– Що б ви відповіли тим чоловікам, які уникають мобілізації, посилаючись на свавілля в ТЦК, корупцію або те, що «діти депутатів не воюють»?

Я вважаю, що чоловік повинен захищати свою країну. Це священний обов’язок.

Якщо людина корисна у цивільному житті, наприклад автомеханік, її можуть навіть не відправляти в піхоту — бо армії потрібні фахівці: водії, механіки, юристи, економісти. Армія — це не тільки піхота. Навіть на штабі потрібні розумні й професійні люди. Тому кожен може приносити користь державі у своїй професії. А нація, яка не захищає себе, приречена.

Просто сидіти вдома й робити вигляд, що війни немає, я не зможу. Я від початку розраховував на довгу війну. Коли у 2022-му пішов, думав, що це буде три роки. А вже у 2023-му зрозумів: щонайменше п’ять. Тож я готуюся до того, що війна триватиме щонайменше до 2027 року.

«Я міг поїхати потренуватися, замість того, щоб просто поспати»

– Якщо не враховувати участі в АТО, ви на фронті з 2022 року. Чи доводилося за цей час переживати фізичне або психологічне вигорання? Як це проявлялося і що допомагало вам відновитися?

Паверліфтинг мені дуже допомагав витримувати навантаження. Радянський військовий рюкзак, особливо на початку війни, важив майже 20 кілограмів. І треба було мати силу, щоб усе це носити.

Загалом спорт для мене — це не просто хобі, він допомагає жити повноцінним життям. І, звичайно, під час війни фізична підготовка завжди виручала.

Постійно відчуваєш вигорання, але я знаходжу мотивацію в іншому. Для мене оборона своєї держави — це святий обов’язок. Я пішов на війну добровільно і не мав ілюзій. У мене немає проблеми відчуття «кріпацтва», бо я маю інвалідність і можу в будь-який момент демобілізуватися за станом здоров’я. Якщо зрозумію, що більше не приношу користі армії, можливо, піду.

– Як ви прийшли у паверліфтинг? Пам’ятаєте свого першого тренера, і як він вплинув на ваш шлях у спорті?

Колись я займався спортом без систематичності, без тренера, просто так собі. Я ходив у зал і навіть виступав на змаганнях, але це було несерйозно. Перший справжній тренер у мене з’явився вже після 2017 року.

Взагалі, спортом я почав займатися по-справжньому для реабілітації після поранення. Професійно мене почав готувати тренер запорізького центру «Інваспорт» Максим Нерибальщук.

Після реабілітації, після першого поранення, спорт став для мене не просто оздоровленням, а серйозною справою. Я продовжував тренуватися навіть після другого та третього поранень. У 2022 році мене відправили на місяць до Америки та Англії, де я виступав на змаганнях. Тобто навіть під час війни, коли була можливість, я не припиняв займатися спортом.

Коли у нас був графік 3:3, я міг поїхати потренуватися, замість того, щоб просто поспати. Не скажу, що форма була ідеальною, але спорт дуже допомагав мені особисто. 

«Потрібно лише не ділити людей на “здорових” та “інших”»

– Нещодавно в Запоріжжі стався резонансний випадок — ветеран напав на лікаря через відмову призначити йому статус військового з інвалідністю. Як заступник Запорізької обласної організації профспілки захисників України, розкажіть, будь ласка, з якими проблемами найчастіше зіштовхуються ветерани під час працевлаштування? Як може допомогти влада, бізнес?

Я б зараз зробив акцент передусім на демобілізації військовослужбовців, а особливо на роботі медичних комісій — МСЕК і ВЛК. Особливо на ВЛК, адже судові наслідки часто залежать саме від їхніх рішень. Формальний іноді навіть цинічний підхід лікарів. Прекрасно розумію цього військового. 

Якби ми були в Запоріжжі, а не на війні, можливо, змогли б допомогти людям добитися справедливості іншим шляхом. Але це лише перші тривожні дзвіночки, що така ситуація буде тільки поширюватися. У нас у суспільстві дуже загострене почуття справедливості — ми не можемо прийняти кривду. Особливо це відчувають ветерани, для яких будь-яка несправедливість б’є прямо в серце.

Й пенсія, і пільги фактично залежать від того, яку групу інвалідності присвоять, чи визнають це наслідком війни, чи служби. А це різні речі, і від цього дуже сильно залежить грошова компенсація. Через такі «ігри» з документами і процедурами дуже недостойно поводяться з нашими захисниками.

Захисники заслуговують на шану і повагу, особливо інваліди, які втратили працездатність під час війни. Як держава, ми повинні створювати умови для їхньої праці. Це люди, які не лише втратили здоров’я, а й мають великий потенціал розвивати країну.

Навіть з інвалідністю існує багато професій, де вони можуть ефективно працювати. Потрібно лише не ділити людей на «здорових» і «інших», а створювати рівні умови. Особливо важливо дбати про інклюзивність у нашому місті.

Ми маємо зробити так, щоб люди на візках не відчували себе обмеженими. Елементарні речі, як пандуси чи ліфти, відсутні у багатьох місцях. Без таких умов людина не може повноцінно існувати — не може нормально дістатися в аптеку, банк чи облраду.

Ви бачили наші підземні переходи? Хто їх робив? Уявіть, як людині на візку спуститися вниз… Я, наприклад, не ризикував би. Було б добре, якби інженери і будівельники самі спробували проїхатися в колясці — можливо, тоді вони краще зрозуміли б, що потрібно виправляти.

Євген наголошує на важливості готовності кожного — від влади до громадян — брати відповідальність за майбутнє, укріплюючи країну як морально, так і матеріально. Підтримка не тільки в боях, а й в побуті, в інклюзивному підході до кожного ветерана, має стати пріоритетом.

Авторка Оксана Щербина