29-річний мешканець Запоріжжя Віктор Гришков пройшов шлях від кухаря у цивільному житті до командира гармати і загинув під Вугледаром, захищаючи побратимів.
Журналістка Inform.zp.ua поспілкувалася із Оксаною Гришковою про її сина, який відмовився від мирної професії заради служби, про важкі місяці після втрати, збереження пам’яті і про те, як вона бореться за покращення підтримки родин загиблих захисників.
“Мамо, може, ми останній раз бачимося?”
Віктор з дитинства знав, що піде служити. Попри численні переломи рук і ніг, які мав хлопець, він активно наполягав на цьому. Спочатку Віктор проходив строкову службу в Умані. Вже після повернення працював кухарем – професією, яку любив з дитинства. Коли у 2014 році почалася війна, він говорив про те, щоб йти воювати, але родина стримувала його через маленьку дитину. У лютому 2021 року Віктор все ж підписав контракт із 55-ю окремою артилерійською бригадою “Запорізька Січ”, де на той момент вже проходив службу його вітчим. Восени того ж року Віктор разом з побратимами виїхав на Донецький напрямок, в район Вугледара.
“Він рік прослужив до початку… Повномасштабне зустрів уже, будучи в секторі”, – каже мати.
Чоловік мав мрію змінити армію на краще та стати офіцером. Хоча раніше Віктор відмовлявся від вищої освіти, посилаючись на брак часу і грошей, останнім часом твердо вирішив вступати до вишу. Казав, що хоче стати офіцером і зробити свій внесок у розвиток армії. Він усвідомлено вирішив змінити своє життя – повністю відійти від мирної професії, зокрема, роботи кухарем, і присвятити себе службі. Мати пишається тим, ким хотів стати Віктор.
Востаннє Оксана бачила сина в грудні 2021 року.
“Коли ми прощалися, біля ліфта він мене обійняв і зі сльозами: «Мамо, може, ми останній раз бачимося?» Це був грудень 21-го… з чого він взяв? Я на нього ще насварилася”, – згадує вона останню зустріч.
Віктор Гришков загинув 7 березня 2022 року під Вугледаром у віці 29 років, встигнувши підбити російську техніку. У нього залишилися дружина та двоє маленьких доньок.
“Перше, що ми дізналися – це коли, як він загинув, як це сталося. І було сказано, що якби не він, то там багатьом було би набагато гірше”, – розповідає мати.
Один із хлопців, який служив із ним у розрахунку, розповідав Оксані, що її син був хорошим командиром. Спочатку він прийшов до війська звичайним солдатом, згодом став старшим солдатом, а потім – командиром гармати.
Від відчаю до відновлення
Перші місяці після втрати сина жінка не могла впоратися з горем.
“Я не могла з цим впоратися і відсторонилася від усього. І навіть від меншої доньки, якій я теж дуже потрібна була, бо вона ще маленька дитина на той момент була”, – каже Оксана Гришкова.
Коли Віктора не стало, його мама намагалася пояснити це найменшій доньці, якій тоді було 9 років. Вони з Віктором мали різницю у віці 20 років. Оксана сказала дівчинці, що її брат став зіронькою.
“Коли він загинув, я їй пояснювала просто, що він став зіронькою. І от досі, вже минуло 3 роки, але коли ми виходимо, починає темніти, виходять зірки, найяскравіша – це у нас Вітя”, – розповідає Оксана.
Психологічна допомога, антидепресанти та арт-терапія поступово допомогли жінці повернутися до життя.
“Справді працює, бо коли ти щось робиш. Я навіть ніколи не думала, що я щось умію робити руками. Виявилося, умію”, – ділиться мати військового
Сьогодні жінка входить до складу міської та районної Консультативних рад жінок загиблих Героїв, де обговорює питання підтримки сімей загиблих військових. Вона активно висловлює свої пропозиції, проте, за її словами, поки що поки помітних результатів цієї роботи при міськраді вона не бачить. Однак вона вже відчула відгук на свої ініціативи у рідному Олександрівському районі. Зокрема, коли звернула увагу на неналежний стан меморіалу “Прапорець пам’яті”, представники місцевої влади провели там роботи.
Жінка зазначає, що родини загиблих у районі малочисленно долучаються до зустрічей: на перше зібрання у Олександрівському районі вона прийшла одна, а на друге приєдналась ще одна жінка. Оксана бачить головну проблему в тому, що не всі родини звертаються за допомогою. На її думку, їй пощастило, адже після загибелі сина їй зателефонували із управління соцзахисту населення та ледь не силоміць допомогли психологічно відновитись.
“Мабуть, тоді нас (родичів загиблих військових, – ред.) просто ще дійсно було небагато, і вони нас самі шукали, а зараз, звісно, вони не можуть. І, знову ж таки, це те, що я підняла голову і пішла туди за допомогою. Є люди, які не йдуть, які собі тихо це переварюють. Це дуже погано і хтось починає пити, хтось починає ще щось… треба, щоб була якась організація, яка буде приходити, може бути, до цих сімей і працювати з ними”, – розповідає Оксана.
Особливо важливими вона вважає зустрічі між родинами загиблих.
“Коли ми одне одного знаємо, спілкуємося, ми як сім’я, ми уже як рідні”, – резюмує Оксана.
Пам’ять, що живе
Про сина Оксана Гришкова розповідає з особливою теплотою та активно прагне зберегти про нього пам’ять. Зараз на бульварі Шевченка встановлена призма на його честь. Мати сама подала документи для її встановлення.
“Подзвонила, запитала, які документи треба. Я їх привезла і пощастило. Ми, мабуть, одні з перших, хто подав документи, і тому ми дійсно потрапили туди”, – ділиться досвідом жінка.
У пам’ять про сина вона також висадила дерево у Олександрівському районі. Мати військового згадує, як проїжджала повз і вперше помітила вже зелені насадження – це викликало приємні емоції. Одне з дерев висадили навіть на острові Хортиця – завдяки громадській організації “Разом UA”. Ця організація також зняла невеликий документальний фільм у пам’ять про Віктора Гришкова.
Чоловік із підліткового віку був фанатом запорізького “Металурга”. Згодом на центральному стадіоні Запоріжжя розмістили банери з іменами полеглих військових, зокрема, й Віктора. Це зробили в пам’ять про тих, хто з фан-сектору пішов на війну і не повернувся.
Крім цього, 18 жовтня минулого року в Запоріжжі відбулася церемонія відкриття нової мистецької інсталяції під назвою “Дерево Пам’яті”, яке є першим елементом майбутнього меморіального комплексу “Посадка. Дерево Пам’яті”, присвяченого вшануванню загиблих у російсько-українській війні. У той день на гілки дерева повісили металеві елементи із іменами загиблих військових, серед яких є і ім’я сина Оксани Віктора.
Жінка згадує, як уперше почула про створення меморіалу на засіданні консультативної ради жінок. Коли побачила приклад із Маріуполя, то спершу відчула розчарування – не сприйняла цю форму. Але все змінилося, коли її запросили на презентацію проєкту. Автор, актор та військовий Дмитро Костюминський, особисто розповів, чому інсталяція має саме такий вигляд, чому вона називається “посадка” та у чому її сенс. І коли вона почула цю історію, побачила композицію його очима – її враження повністю змінилися у позитивний бік.
І хоча щодо меморіалу та його встановлення під час війни було чимало критики та дискусій, Оксана каже, що воно їй подобається і що для неї це місце стало дійсно особливим. Вона намагається відвідувати його, коли буває поруч.
“Коли приходиш туди, є відчуття, ніби хлопчики щось намагаються сказати, розповісти. Воно ж змінюється там від сили вітру, який то сильніший, то слабший, мені дуже подобається. Намагаюся, коли буваю в цьому районі, заходити туди”, – ділиться враженнями мати Віктора Гришкова.
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.