Останнє повідомлення, яке Альона Скуйбіда надіслала своєму чоловікові у квітні 2022 року з Бердянська, було: “Напишу, коли виїду з окупації”.
Але поки вона доїхала до Полтавської області й відчула, що дихає вільно, її чоловік потрапив до полону.
“Я була як риба, яка ковтнула повітря, а потім знову провалилася в безодню”, – згадує вона.
З того часу, вже майже два роки, Альона має одну-єдину мрію: почути від Андрія слова “побачимось завтра.”
Зародження кохання
Пара познайомилася у 2018 році. Спочатку це було просто спілкування у соціальних мережах та дзвінки. В той час Андрій Орел підписав свій перший контракт про військову службу.
Коли він перебував на навчаннях, Альона вперше зрозуміла, як сумує за ним. Бувало, що він не виходив на зв’язок по два тижні, тоді вона тужила за постійними зідзвонами.
Після повернення Андрія з навчань між парою сталася розмова. Чоловік був збентежений та казав, що його робота військового не дасть побудувати нормальні стосунки.
“Я йому тоді сказала такі слова, які його зачепили: “Ти розумієш, що коли ти будеш там, то будеш знати, тут тебе хтось кохає та чекає. І це буде твоєю мотивацією повертатися додому”.
У жовтні 2019 року Андрій отримав відпустку та відвіз кохану на Закарпаття. Про заручини Альона говорить короткими фразами, наче захищаючи спогади: “Серед гір подарував мені обручку.”
Проте весілля зіграти пара не встигла. “Все відкладали на потім”, – каже Альона. Але Андрія називає своїм чоловіком.
24 лютого
В листопаді 2022 року Андрій підписав черговий контракт та відправився на фронт в складі 501 окремого батальйону морської піхоти.
Для нього та побратимів широкомасштабне вторгнення почалося за 10 днів до 24 лютого, бо в Донецькій області росіяни вже били з артилерії та авіації.
В день початку широкомасштабного вторгнення Альона прокинулася о 10 годині ранку і тільки тоді зрозуміла, що вночі вимкнула звук телефону: мала купу пропущених викликів від чоловіка, мами та друзів.
“Я дзвоню подрузі та вона мені каже, що почалася війна”, – згадує вона.
Альона в Бердянську жила поруч із залізничним вокзалом – і бачила, як з першого дня масово їхали люди:
“Пам’ятаю, як дивлюся у вікно та бачу людей. Вони усі з дітьми, з валізами кудись біжать”.
Але сама вона залишилась навіть після окупації міста через три дні від початку війни.
За цей час бригада Андрія передислокувалася: “Він мені написав “Сонечко, я десь під Маріуполем. У нас була команда взяти лише зброю, в нас немає нічого. По волонтерці зможеш щось знайти”, – згадує Альона.
Вона за добу зібрала кошти та знайшла волонтерів, які ще могли дістатись до бригади чоловіка з допомогою, але цього було замало. З перших днів Маріуполь став однією з найгарячіших точок битв, місто нищили щохвилини, їжі не вистачало ані військовим, ані цивільним.
Альона розповідає, що бригаді Андрія доводилось топити сніг, щоб напитися та смажити голубів, щоб поїсти.
Бригаду відтіснило до меткомбінату Ілліча, найбільшого металургійного підприємства Донбасу. На відміну від Азовсталі, сталевого підприємства, яке залишилось останнім форпостом спротиву у Маріуполі до 20 травня 2022 року, на меткомбінаті Ілліча не було бункерів, тільки звичайні підвали.
Андрій все рідше виходив на контакт: “Інколи виходив на зв’язок та ставив плюс. А тут його дуже довго не було на зв’язку. Згодом він зателефонував та сказав, що отримав поранення у лопатку”.
Поранених було більше, ніж запасів ліків, тому Андрію доводилось поступатися та віддавати ліки побратимам з тяжчими пораненнями.
Полон
Одного дня знайомий вислав Альоні відео, на якому українських морпіхів беруть у полон.
“Серед них мій Андрій, – говорить вона. – Тоді в мене була перша та остання істерика. Після цього я вирішила, що більше я плакати не буду. Сльозами я не допоможу ані собі, ані йому”.
Замість того, вона вирішила на нього чекати й брати участь в акціях на підтримку полонених.
“Якби він зателефонував з полону, я б йому сказала “Сонечко, ми всі на тебе чекаємо, про вас всі знають. Ти скоро повернешся додому”. Я б дуже хотіла, щоб він це почув та знав, що його тут чекають”, – говорить Альона.
А в оселі дівчини в Бердянську на стіні залишилися спільні фотографії з коханим. Виїжджаючи, вона мусила прийняти рішення залишити і фото, і його речі, бо боялася допитів на російських блок-постах.
“Було страшно, що вони це заберуть та почнуть питати “Навіщо тобі чоловічі речі?”, – говорить вона.
На новому місці почала роздруковувати фотографії знову. “Вішаю їх тут, щоб просто відтворити те, що було вдома”, – пояснює Альона.
Акції на підтримку полонених
Родини військових 501 ОБМП створили спільноту, яка спілкується з владою і організовує пікети, щоб нагадувати про військовополонених.
У російському полоні досі перебуває 254 бійці 501 ОБМП. За 14 місяців обміняли лише одного військового, а за весь час – 23 людини. Нещодавно з полону повернули тіло закатованого військового.
Щоб тема полонених не вщухала, родини виходять на акції у будь-яку погоду. Дощ, сніг, град – не важливо.
“Вони сплять на бетонній підлозі там. А ми не вийдемо на акцію тому, що на вулиці дощ? Це так не працює”, – пояснює Альона.
Але вона обурена тим, як люди реагують на акції про полонених: на площах збираються родини, по 200-300 людей, з плакатами та прапорами. Але, коли вони пропонують перехожим приєднатися, виділити бодай 5 хвилин часу, то чують просто “Ні”. Це Альона називає паралельними світами.
“Лише одна людина приєдналася, умовно з двадцяти. Всі кудись поспішають, всі кажуть “Якось іншим разом”. Ти розумієш, що у хлопців немає іншого разу”, – говорить вона і все ще сподівається, що наступного разу прийде ще одна людина, а за нею – ще десять.
Альона вважає, що масштабність та розголос щодо полонених сприятимуть їхньому поверненню.
“Я б хотіла закричати, щоб всі почули: не забувайте про полонених! Говоріть, кричіть про них! Невже ви забули тих, кому казали “дякую”! Нещодавно дякували, а тепер забули й живуть своє життя? Станьте їх голосом на волі”, – закликає вона.
Андрію Орлу 18 березня має виповнитись 26 років. Два роки тому свій день народження він зустрів у Маріуполі, наступний – в полоні, говорить Альона. І понад усе хоче святкувати разом з ним, як раніше з походами в кафе та кіно лише удвох.
Тим часом Альона живе з подругою, її життя проходить між домом і роботою. Працює онлайн менеджером у тату-салоні, і телефон з рук не випускає, сподіваючись побачити новини від Координаційного штабу обміну полонених.
“Відбувся обмін, а ти сидиш чекаєш на той омріяний дзвінок, – розповідає вона, перериваючись, щоб втамувати сльози. – Дивишся на всі фотографії та відео, тобі так хочеться побачити свого. Тобі здається, що то він стоїть позаду, дуже схожий. Але ні, ти знову падаєш у прірву й серце розбивається”.
Ви можете допомогти родинам військових, для цього переходьте на сторінку 501 ОБМП – Instagram, або Альони Скуйбіди – Instagram.
Всі фото надані героїнею матеріалу
