Главная » Суспільство » «Для мене всі люди однакові»: історія слабозорої студентки із Запоріжжя про її навчання, популяризацію української, білоруської мов та дитячої літератури

«Для мене всі люди однакові»: історія слабозорої студентки із Запоріжжя про її навчання, популяризацію української, білоруської мов та дитячої літератури

Девушка из сотыми процента зрения из Запорожья: история
Ліза Нечипуренко

Дівчина навчається в університеті, редагує тексти, пише вірші, популяризує українську мову та вивчає білоруську, а також планує творити дитячу літературу та займатися журналістикою. Про те, як їй це вдається з кількома сотими відсотками зору, вона розповіла в цьому інтерв’ю.

Ми зустрілися з Лізою на першому поверсі університету біля бібліотеки. Саме тут я найчастіше її бачила на перервах. Ліза цього року вступила на перший курс факультету журналістики Запорізького національного університету. Вона здається дуже сором’язливою на перший погляд, але дуже товариською – на другий.

У Лізи відсоток зору в одному оці – пару сотих від одного відсотка зі ста. Другим вона не бачить взагалі, адже у неї немає кришталиків.

Для мене всі люди однакові. Я лише з розмови можу ідентифікувати людей. А ще якщо у когось волосся рожевого кольору, як у моєї однокурсниці, наприклад, чи хтось надто високий чи низький на зріст, – пояснює вона.

Того дня, коли ми з нею спілкувалися, вона прокинулася о 5-й ранку, щоб доробити домашнє завдання в університет. Протягом усього дня Ліза втомлюється напружувати зір, тому не встигає зробити всю роботу.

Ліза має ще двох молодших братів, тому батько спочатку завозить на навчання її, а потім уже синів до школи.

Я тут уже з пів на восьму ранку. Постійно гублюся, доки знайду аудиторію, – розповідає Ліза.

В одному з навчальних корпусів університету на аудиторіях є барельєфні номери на дверях, до яких можна доторкнутися і розпізнати цифри. Тому Лізі набагато зручніше орієнтуватися там. Але в тому корпусі, де у неї найчастіше відбуваються заняття, таких позначень аудиторій немає. Студентка часто губиться у навчальному корпусі і часом довго шукає аудиторію, де проходитиме пара.

Я тільки пам’ятаю аудиторії, які знаходяться одразу на розі або поблизу сходів, – каже Ліза.

У школі, де навчалася Ліза, на сходах були лінії на першій та останній яскравими кольорами. На факультеті вона ходить із палицею, якою водить по поверхні, щоб розпізнати, де вона знаходиться. По звуку Ліза може навіть розрізняти сходи.

Девайси та вчинки, що полегшують життя

Ліза демонструє спеціальну програму, яка озвучує написаний текст. Жіночий голос дуже швидко щось тараторить, а я нічого не розумію. Запитую, чому таке швидке озвучення.

Я вже звикла. У мене спочатку воно була дуже повільним, мене почало це дратувати, і я прискорила, – розповідає Ліза.

Вона показує ще кілька програм, якими користується в навчанні та у повсякденному житті. З їхньою допомогою Лізі вдається читати тексти, виконувати домашні завдання, і навіть слухати книги.

Також тут можна сканувати кольори, штрих-коди, завантажувати фотографії людей, яких потрібно знайти. Але я цим не користуюся, тому що в мене поки що є зір трохи – каже вона.

Понад місяць Ліза, як і інші студенти ЗНУ, навчалися дистанційно. Але, як вона зізналася, їй до душі більше перебувати в аудиторіях та слухати викладачів наживо.

Тут я хоч би ходити можу, а вдома сіла та пишу. Іноді навіть на перервах пишу, бо не встигаю. Але викладачі мені йдуть на зустріч і дають більше часу на виконання завдання. Усі дуже толерантні, – зазначає Ліза.

Вона намагається не сильно користуватися цими поступками від викладачів, але все ж таки вдячна за них. Тому що Ліза не завжди встигає прочитати завдання до тестів, які розраховані на певний час, втомлюється постійно читати, особливо з монітора.

На тести мені просто більше часу потрібно. Я закидаю текст у спеціально озвучувальну програму, і я чекаю, поки воно проговорить, – розповідає студентка.

Презентації, які демонструють викладачі, Ліза також читає за допомогою цієї програми, або їй хтось озвучує текст.

Рівні умови

Ліза дванадцять років навчалася у спеціальній школі-інтернаті «Орієнтир». Вона була там на звичайних умовах, як і всі діти.

Насправді, це добре. Тому що в такий спосіб я більше адаптувалася до життя. Це не те, щоб я незряча, не можу писати, читати, мене треба водити. Просто живеш звичайним життям. Там просто ніхто тебе не ображає за те, що ти сліпий, – пояснює Ліза.

– А тут, в університеті? – Перебиваю її.

– Тут також. Просто всім байдуже, всі вже дорослі люди, – каже вона.

У цій школі разом з іншими учнями Лізу вчили робити щось руками: перебирати бісер, робити аплікації, посилки збирали воїнам.

Останнє мені, до речі, найбільше подобалося. Бо знала, куди це й навіщо. Я досить проукраїнська, – каже дівчина.

Любов до української мови

Ліза пише вірші, твори, займається перекладом, і навіть вивчає білоруську мову. Її вона вивчила майже за два місяці. Загалом Ліза дуже любить українську мову. Нею ми й спілкуємося з Лізою. Уточнюю, чи із Запоріжжя вона.

Постійно це питають, але так, я місцева. Я просто люблю українську мову, – стверджує вона.

У Лізи, як вона сама каже, «специфічні» уподобання в літературі. Їй найбільше подобаються книги, пов’язані з мовознавством української, білоруської мов, історією України.

Я взагалі хотіла на філологію вступати, але зі своїм зором «не витягла б». Тому довелося вступати на факультет журналістики. Але я не жалкую, бо взагалі з певною метою це робила, – каже Ліза.

– Якої? – питаю її.

– Україна. Хочу поширювати українську мову, – впевнено відповідає вона.

– Україна. Хочу поширювати українську мову, – впевнено відповідає вона. У 2019 році у ЗНУ був інцидент: студенти факультету журналістики на День знань принесли штучну труну, тим самим показуючи, що їхнє право говорити російською обмежують. Тоді адміністрація університету та факультету відповіла, що такого порушення прав студентів не було. Ліза теж дізналася за цю ситуацію і була украй обурена вчинком студентів.

Дійсно, жодна мова не може лежати у труні, але державну потрібно підтримувати більше за інші. І журналісти повинні робити це в першу чергу. Принаймні я можу стати таким журналістом, який прославляє рідну мову, – сказала вона.

Любов до цієї справи у Лізи, швидше за все з дитинства. Адже її мати Анна Нечіпуренко є головним редактором одного з найпопулярніших журналів Запоріжжя «VIP Club». Частково, ділиться дівчина, це також піддало їй мотивацію вступити саме на журфак.

Ліза взагалі багатогранна людина. Крім своїх захоплень мовами та перекладом, її також приваблює редагування та написання творів. А для цього, на її переконання, треба навчити ще пару мов: англійську та молдавську.

Крім того, Ліза каже, що її дуже «тягне» до дитячої літератури.

Найважливіша література – ​​це дитяча. Вона має бути найякіснішою, щоб національну свідомість виховати, – переконана вона.

Дівчина планує писати твори для дітей після того, як складе сесію.

Ліза також бере участь в українсько-білоруському проєкті, де перекладають та озвучують оповідання, казки. У ньому працюють четверо запорожців, серед яких – і наша героїня.

Ліза там озвучила кілька українських слів та білоруську казку, але її ще не «склеїли».

Плани на майбутнє

Найближчого року Ліза хоче влаштуватися на роботу у видання, яке поділяло б її проукраїнські цінності. Але дівчина має ще одну мрію – працювати з незалежним білоруським порталом новин “Бєлсат”. Ліза розглядає варіанти співпраці лише з недержавними ЗМІ Білорусі, на які не тисне влада. Таким чином вона хоче допомагати білоруському народу, як журналістка.

Ліза також не залишає думки роботи у дитячому виданні та проєктах, які допомагали б розвивати та вивчати українську мову.