Головна » Суспільство » Освіта » «Час юристів минув, країні потрібні будівельники»: очільниця освіти Преображенки про навчання під час війни

«Час юристів минув, країні потрібні будівельники»: очільниця освіти Преображенки про навчання під час війни

Начальниця відділу освіти Преображенської сільської ради Наталія Клименко. Фото: Inform.zp.ua.

До повномасштабного вторгнення Преображенська громада на Запоріжжі мала сучасні школи, новітні STEM-лабораторії та амбітні плани на розбудову. Сьогодні ж головний навчальний заклад пошкоджений на 70%, одна з філій знищена вщент, а кількість учнів скоротилася більш ніж удвічі. Освітяни, які релокувалися до обласного центру, змушені не лише налагоджувати дистанційне навчання, а й допомагати дітям долати психологічні наслідки війни.

Як виживає освіта прифронтової громади, чому престиж професій кардинально змінився та які фахівці будуть найзатребуванішими після перемоги — в інтерв’ю з начальницею відділу освіти Преображенської сільської ради Наталією Клименко для Inform.zp.ua.

— Коли саме ви виїхали з Преображенської громади до Запоріжжя? 

— Це було ближче до осені 2022 року. Виїжджали всі окремо: викладачі, адміністрація закладів, діти з батьками. Але ми тримали з усіма зв’язок, і на початок 2022-2023 навчального року вже були скомплектовані командою — вчителі, батьки, учні. І розпочали навчальний рік своєчасно, у дистанційному форматі.

— Ваша громада розкидана по країні, але багато хто залишився у Запоріжжі. Як це — зустрічати своїх земляків?

— Більшість дійсно залишилася в Запоріжжі: і діти, і батьки, і вчителі. Ми ж у 2022 році всі виїжджали «на два тижні». З однією сумочкою, з документами та кількома речами перевдягнутися. Ніхто далеко не від’їжджав, стояли тут, щоб не сьогодні-завтра повернутися додому. А коли наприкінці 2025 – на початку 2026 року почали сильно обстрілювати більш віддалені Вільнянський та Микільський старостати, люди звідти вже масово виїжджали в центральні регіони України. Але бачити своїх земляків тут — це дуже приємно. Це тримає. Це така частиночка того довоєнного життя.

— Скільки вчителів було у вашій громаді до вторгнення і скільки їх залишилося зараз? 

— Тоді було трішки більше. Десь до 38-40 вчителів. Зараз у нас 35 вчителів: 32 працюють на постійній основі, ще трьох залучаємо з інших закладів. Ті, хто не релокувався до Запоріжжя, роз’їхалися по Україні: на захід, у центральні області, на Дніпропетровщину. Дехто звільнився, знайшовши роботу за новим місцем проживання, а дехто продовжує працювати в нашій школі дистанційно.

— Навчання зараз суто дистанційне? Скільки учнів навчається? 

— Суто дистанційне. На сьогоднішній день маємо 202 учні. Це проблема всіх закладів освіти, які релоковані з окупованих територій та зони бойових дій. У нас іде дуже великий відтік учнів, тому що родини переїжджають із Запоріжжя в безпечніші міста. Відповідно, там, де є очне або змішане навчання, діти переходять туди.

— А скільки дітей було до повномасштабного вторгнення? 

— Вдвічі більше. У нас був Преображенський освітній округ. До нього входили: опорна школа (Преображенська гімназія «Основа»), Вільнянська філія (початкова школа), Омельницька філія (школа І-ІІ ступенів), дошкільний підрозділ «Ромашка» з територіально відокремленими групами та школа раннього втручання. Було п’ять шкільних автобусів. У нас налічувалося 100 дошкільнят та 429 учнів у трьох закладах освіти.

Дошкільний підрозділ «Ромашка». Джерело: Мосьпан Аліна, Facebook

— До війни багато громад мали грандіозні плани щодо розвитку освіти. Що планували ви? 

— Ви просто не бачили нашої школи! Опорна школа — це триповерхова будівля, ми встигли зробити сучасний зовнішній дизайн. Був комп’ютерний клас, медіатека, корекційний клас. Усі класи НУШ були забезпечені сучасними ноутбуками, кольоровими принтерами, проєктними дошками. Закупили сучасне обладнання для їдальні та нові кабінети математики, фізики, хімії, географії.

Буквально 24 лютого 2022 року я повинна була везти в департамент освіти документи на відкриття STEM-лабораторії, яку ми вже закупляли. Готували проєктно-кошторисну документацію на капітальний ремонт внутрішніх приміщень. Планували відкрити клас просто неба — вже поставили альтанку, планували паркову зону для уроків біології та мистецтва. Ми жили своїм життям, планів було дуже багато.

— Як ви та ваші колеги зустріли ранок 24 лютого 2022 року?

— Ніхто й не вірив, що таке станеться. Напередодні я довго готувалася до уроків, пізно лягла. Вранці виходжу на автобус — спеціально підвозили вчителів і дітей з Оріхова. Стоїмо вдвох із сином, більше нікого. Я ще везла великий пакет із квітами з дому в кабінет. Під’їжджає автобус, там теж лише одна вчителька. Питаю: «А що це сьогодні всі вирішили пішки йти?». А водій каже: «Так війна! Ви що, не чули?».

Приїжджаємо до школи, а там повно дітей. Дзвонимо в департамент, нам кажуть: «Відпускайте всіх по домівках». Тож довелося дітей десь до дванадцятої години нагодувати, і тільки тоді порозвозити додому. Всі тоді думали, що це на тиждень, що домовляться.

— Як відбувався процес роботи і навчання, коли фронт наблизився до громади?

— Це було моторошно. Пам’ятаю 31 березня 2022 року, коли треба було замовляти документи про освіту для 9-х та 11-х класів. Світла немає, інтернет зникає, за вікном гупає. Ми сиділи в школі з директором і заступниками, чекали, поки з’явиться зв’язок, щоб швидко відправити списки. Вночі все місто Оріхів темне, а з третього поверху нашої школи було видно, як на підвищенні, де Нестерянка, росіяни вмикали фари машин. Це страшно згадувати.

Потім люди почали потроху виїжджати. Останніх дітей ми евакуйовували вже примусово на початку 2025 року з Преображенки та Омельницького старостату. Але навіть під обстрілами діти хотіли вчитися. Вони приходили до сільської ради, де був інтернет, ловили зв’язок, завантажували завдання. Казали: «Немає інтернету, але як буде тихіше — підемо до сільради і все прикріпимо». 

— У якому стані школи зараз? 

— Преображенська гімназія пошкоджена відсотків на 70. Омельницька філія повністю знищена. Усі заклади освіти й дошкілля пошкоджені.

Зруйнована єдина школа в Омельнику. Джерело: Sviydim.media

— Дистанційне навчання спричиняє освітні втрати. Як ви з цим працюєте? 

— Наздоганяємо. Це дуже важко і для вчителів, і для дітей. Мій син закінчує 9 клас, я бачу, як йому важко. Головна проблема — відсутність живого спілкування. Вчитель у класі — це наставник, іноді як мама чи тато. Бувало, що діти довіряли свої таємниці саме вчителям. Але батьки тримаються за нашу школу, бо їм подобається професійний підхід наших педагогів.

— Чи плануєте виходити на змішану форму навчання в Запоріжжі? 

— Планували, і згода батьків була, поки більшість перебувала в Запоріжжі. Зараз ми враховуємо бажання батьків, а вони поки не хочуть. Діти розкидані по всьому місту. Якби нам навіть дали підземну школу, батьки, які вже працюють, не змогли б їх возити з різних районів через безпекову ситуацію.

— Як війна психологічно вплинула на дітей? Що вони планують? 

— Минулого літа ми возили дітей на відпочинок у Барську громаду на Вінниччину. Спочатку вони всі сиділи в телефонах, довелося їх розворушувати. Вже коли їхали назад, було більше живого спілкування.

А щодо планів… Їх немає. Для мене це дуже боляче. Такі зараз умови: прожили день, пережили ніч — і слава Богу, що живі-здорові. Це дуже погана тенденція.

— Чи багато учнів залишаються у вашій школі після 9 класу?

— Раніше більшість залишалася, адже ми надавали повну загальну середню освіту. Але зараз діють зміни, пов’язані з переходом на 12-річний термін навчання. Із 2027-2028 навчального року наша гімназія надаватиме лише базову загальну середню освіту (до 9 класу). Ми вже не набираємо новий 10 клас, а лише випускаємо нинішніх старшокласників. За законом, щоб стати ліцеєм і мати старші класи, у нас немає необхідної кількості учнів та паралелей.

— Куди вступають ваші випускники? Що обирають?

— Найчастіше вступають до Оріхівського коледжу, це традиційно ще з довоєнних часів. Але зараз вибір більший, у Запоріжжі активно проходить профорієнтація. Я завжди налаштовую і дітей, і батьків: мені здається, що час менеджерів, прокурорів, юристів минув.

Оріхівський фаховий коледж, 2020 рік. Джерело: Оріхівський коледж, Facebook

На сьогоднішній день і в майбутньому будуть актуальні спеціальності будівельника, маляра, штукатура, зварювальника. Роботящі руки потрібні, країну треба відбудовувати! А хто це робитиме? Юристи? Хороших спеціалістів, які вміють працювати руками і технікою, будуть розбирати і гарно платити. Тому орієнтуйте дітей на те, що буде актуально. Дивіться на їхні здібності, а не на те, що вважається «модним».

— Скільки ви вже викладаєте? По суті, через ваші руки пройшло не одне покоління. 

— Мій педагогічний стаж — 29 років. Хоча він переривався: я працювала головним спеціалістом у районному відділі освіти, а також чотири роки була директоркою Оріхівського притулку для дітей. Але справді, виросло не одне покоління — знаю багатьох дітей, їхніх батьків, дідусів і бабусь. Багато учнів дуже змінилися. Буває, зустрічають десь, вітаються: «Добрий день, Наталіє Анатоліївно!», а я стою і не можу одразу пригадати, настільки дитина виросла.

— Маючи такий величезний стаж, чи думали ви зараз про перекваліфікацію? Адже деякі вчителі змушені перенавчатися через брак годин або дітей. 

— Я вчитель української мови та літератури. Години в мене є, але, напевно, доведеться перенавчатися. Я все життя мріяла бути психологом. У 90-х роках, коли я закінчувала навчання, це було зовсім непопулярно, тому я пішла на філологію. Можливо, зараз саме життя підштовхує мене до того, щоб нарешті здійснити давню мрію.

— Як загалом люди з громади переживають вимушену релокацію та відірваність від дому?

— Тепер розумієш, що таке вирвати з корінням, як то кажуть. Коли вириваєш і пересаджуєш молоденьку рослину — вона приймається. А якщо дорослу деревину пересадити — вона не приживеться, тому що інша земля. Ми отак вирвані з корінням. Ми звикаємо до всього, але думками все одно там. І кожен, з ким не поговориш, хоче додому. Навіть ті, хто за кордон виїхав. Кажуть, ніби їм там добре, але ні, їм там теж не солодко. Не своє, не своя земля, менталітет зовсім інший.

— Що буде далі з освітою у вашій громаді? Чи вірите у повернення? 

— Чесно? Я не знаю. Хотілося би зберегти освіту й дітей, але це вже не в наших силах. Це зовнішні обставини. Території заміновані, руйнування колосальні. Батьки вже знайшли тут роботу, закріпилися. Навіть якщо завтра перемога, всі одразу не повернуться.

Відбудова Преображенки залежатиме ще й від відбудови сусіднього Оріхова, адже більшість наших мешканців працювали саме там. Нам потрібен час. Але ми працюємо далі: за нами діти, за нами батьки, за нами наша громада. Тому здаватися ніхто не планує.

Контакти Преображенської сільської військової адміністрації :


📢 Inform.zp.ua працює, щоб ви знали правду. Ми щодня збираємо важливі новини про Запоріжжя, окуповані території та життя в регіоні. Якщо наша робота важлива для вас, підтримайте редакцію донатом — ваша допомога дозволить нам продовжувати писати для вас! ❤️ Підтримати: за посиланням👈