Преображенська сільська громада на Запоріжжі з перших днів повномасштабного вторгнення стала надійним тилом для українських військових та прихистком для тисяч біженців з окупованих територій. До великої війни тут вирувало життя: у 15 населених пунктах проживало понад п’ять з половиною тисяч людей, ремонтувалися дороги, а в школах та садочках навчалися сотні дітей. Сьогодні ж через постійні атаки російських дронів та артилерії кількість населення скоротилася до двохсот осіб. Села зазнають колосальних руйнувань, проте місцева влада не опускає руки: евакуює тих, хто залишився, підтримує переселенців по всій країні, допомагає армії та вже планує відбудову.
Журналістка Inform.zp.ua поспілкувалась з головою Преображенської громади Володимиром Сідуном про реалії життя в умовах постійних обстрілів, як місцеві рятувалися від війни та що дає людям надію на повернення додому.
– Скільки людей зараз залишається в громаді під обстрілами, а скільки вже виїхало?
– До повномасштабного вторгнення на території нашої громади проживало майже п’ять з половиною тисяч жителів у п’ятнадцяти населених пунктах. Найбільшою була сама Преображенка — понад три тисячі мешканців. Люди працювали, ми робили ремонти, будували плани. Зараз, на жаль, через активні бойові дії та щоденну роботу ворожих дронів, у громаді залишилося близько 200-220 людей.
Найбільше постраждали Преображенка, Новоселівка (вона прийняла удар першою), Єгорівка, Омельник. Є села, наприклад, Микільське та Вільнянка, які тривалий час жили відносно спокійно, але зараз звідти теж виїхали майже всі. Буквально днів десять тому ми поховали лікарку Наталію Миколаївну, яка до останнього залишалася в Микільському. Дуже багато цивільних людей поранені. Війна — це величезне горе.
– Як громада зустріла перші дні повномасштабного вторгнення?
– Коли все почалося, до нас зайшов перший військовий підрозділ — Бердянська тероборона. Хлопці були виснажені, поранені, без забезпечення. Їх було 57 людей, вони сховалися на території місцевих фермерів. Я приїхав, дивлюся: вони сидять і насіння їдять. Тоді я просто звернувся до громади. І почалося неймовірне: люди почали різати курей, свиней і нести військовим. Несли каструлями, вже наварене, гаряче. Я навіть не знав, куди ті харчі дівати!
Нещодавно мені дзвонив знайомий з Кіровоградщини, зустрів військового, який боронив наш напрямок. То цей військовий згадував: «Ми два місяці їли свіже м’ясо, місцеві нас постійно годували». У нас стояли різні бригади — і 128-ма, і 65-та. Наші люди максимально допомагали. Через Преображенську громаду, через Оріхівщину на початку війни йшли колони автомобілів та автобусів з Маріуполя. Російськомовні громадяни України тікали на захід України від Росії. За кордон дуже багато людей виїхало. Якби вони хотіли «русскій мір», вони б давно поїхали туди.
– Евакуація з громади досі триває? Чи є ті, хто категорично відмовляється їхати?
– У нас було розпорядження про обов’язкову евакуацію і ми вивезли майже всіх. Залишилися одиниці. Працівники сільської ради разом із ДСНС Пологівського району виїжджали навіть ночами, щоб рятувати людей. Величезна їм за це вдячність. Але є ті, хто тримається за своє. От, наприклад, мій ровесник Василь із Червоної Криниці. Кажу йому: «Давай, будемо виїжджати». А він уперся: «Ні, буду сидіти». Сидиш – сиди. За руки чи за ноги по закону ми не можемо примусово вивозити. Якось у листопаді рятувальники таки вмовили його та ще одного чоловіка, привезли в безпечніше місце. І що ви думаєте? Василь пішов у магазин, накупив продуктів і поїхав назад у свою Червону Криницю. Йому там комфортно.
Але були непоодинокі випадки, коли люди відмовлялися від евакуації, а потім передають через десяті руки, через військових: «Будь ласка, вивезіть!». Така сама ситуація, я так розумію, і в інших громадах. Я вже людям нашим казав, що основне – це життя. Цеглини ми знайдемо, зробимо, побудуємо. Людей можна зрозуміти. Людина, якій 60 років, усе життя будувала дім, купувала туди речі, сподівалася на спокійну старість. Люди бояться, що якщо вони поїдуть, їхні будинки, гаражі та ферми просто розграбують.
– Яка доля тих людей, які все ж таки евакуювалися? Як громада їх підтримує?
– Завдяки обласній адміністрації у Запоріжжі працює шелтер. Там людей приймають, допомагають оформити документи на грошову допомогу. На перші два-три тижні заселяють у гуртожиток, а далі вже підшукують постійне житло. Громада своїх не кидає. Для людей старшого віку ми організували проживання в гуртожитку. Раз на тиждень туди приїжджають наші лікарі, щоб літнім людям не доводилося їздити по чужих лікарнях: консультують, призначають лікування.
У Дніпрі та інших містах є великі групи наших земляків. Якщо в одному місті їх понад 20 осіб, ми намагаємося щомісяця привозити їм гуманітарні продуктові набори. Пенсіонерам дуже важко: оренда квартири з’їдає майже всі гроші, тому продукти — це суттєва допомога. Але найбільша проблема зараз — це моральний та емоційний стан. Наша лікарка каже, що дуже багато людей хворіють саме через психологічне виснаження. Контузії, втрата дому, синдром відкладеного життя… Якось я сказав одній психологині: «Знаєте, як визначити, чи повернулося в село життя? Це коли по вулиці бігають діти». Я дуже хочу, щоб наші діти скоріше повернулися додому.
– Скільки дітей було у Преображенській громаді до повномасштабного вторгнення?
– Близько 700 дітей. Десь 465 учнів і більше сотні в садочку. А зараз, за словами начальниці нашого відділу освіти, орієнтовно залишається 140 дітей на онлайн-навчанні. У перший клас можемо набрати п’ять дітей… Що таке онлайн-навчання? Ми розуміємо, що це неповноцінно. Але діти та батьки часто не хочуть залишати свою школу, бо сподіваються повернутися додому.
– Що відбувається з робочими місцями для переселенців? Чи важко знайти роботу на новому місці?
– Щодо роботи ситуація складна. Керівництво області прямо каже: в Запоріжжі є сотні вакансій. Але багато людей, які звикли жити на гуманітарку, не поспішають іти працювати. Дехто боїться ТЦК, тому сидять по домах, стараються, щоб їх ніхто не бачив. Інші просто бояться відповідальності. Нам зараз треба бухгалтер — нема! Знайомий з банку шукав працівницю на зарплату у 20 тисяч гривень, а люди приходять і кажуть: «Я боюсь, я не вмію». Багато хто згоден працювати сторожем на мінімалку, аби тільки нічого не робити. Нам потрібні активні люди, лідери. Я вважаю, що дітей треба не лише любити, а й змалечку готувати до дорослого життя: виховувати самостійність, ініціативу, вчити їх бути сильними. Тоді й наші громади будуть міцними, і Україну ми обов’язково відбудуємо.
– Чи ведеться вже підрахунок руйнувань та чи є фахівці, готові за це взятися?
– Так, спеціалісти отримали завдання. Проводиться комп’ютерний аналіз пошкоджених та знищених будівель, ведеться робота з пошуку майбутніх донорів. Я спілкувався з колегами з інших областей щодо поріднених громад. Але основне правило – ніхто нам нічого не дасть, поки ми самі не почнемо діяти. Щодо точної кількості пошкоджених будинків – кожен день щось додається. Буквально вчора дзвонили з Преображенки: «Прилетіло за двором, теплиця згоріла, сусідського собаку вбили». Я стараюсь, щоб якомога менше про нас згадували в інтернеті. Не буди лихо, поки воно тихо! Я проти того, щоб політики чи активісти робили піар та рейтинги на розбитих будинках. Розповідати треба про хороше, або по факту про війну.
Щодо фахівців з відбудови – у нас є релоковані працівники нашого комунгоспу. Вони їздять на безпечніші території громади, вивозять матеріали, техніку нам надають благодійники. Я дуже стараюся зберегти цей кадровий потенціал. Основа, я, як голова громади вважаю, – це зберегти територію. Це завжди завдяки нашим військовим і підтримці наших людей. Ми віримо в те, що повернемося додому. Наші території будуть відбудовуватися.
До мене звертаються люди з інших територій, і кажуть: «Якщо будуть будинки, буде можливість взяти житло – ми готові повернутися. Нам непросто жити в квартирах, коли все життя прожив в селі». Мої колеги кажуть: «Я би пішла на город, я би вже цибульку посадила, щось би виростила». Я також переїхав, знімаю квартиру. Сиджу, обідаю і думаю: живу в чужій квартирі, їм з чужої миски, дихаю нашим українським повітрям, але все одно – не вдома. Вдома завжди повітря солодше.
Контакти Преображенської сільської військової адміністрації :
- Адреса у Запоріжжі: м. Запоріжжя, вул. Сєдова, 1, прим. 2 (Графік роботи: пн-пт з 09:00 до 16:00).
- Контактний телефон: (068) 797-80-74.
- Електронна пошта: [email protected]
- Офіційний сайт: preobrazhenska-gromada.gov.ua
- Facebook-сторінка: Преображенська сільська територіальна громада
📢 Inform.zp.ua працює, щоб ви знали правду. Ми щодня збираємо важливі новини про Запоріжжя, окуповані території та життя в регіоні. Якщо наша робота важлива для вас, підтримайте редакцію донатом — ваша допомога дозволить нам продовжувати писати для вас! ❤️ Підтримати: за посиланням👈