Більшість населених пунктів Степногірської громади Запорізької області перебувають в зоні активних бойових дій. Разом із людьми зникла й можливість звичного навчання, школи зруйновані, діти та вчителі роз’їхалися, а освіта тримається на дистанційному форматі.
Журналістка Inform.zp.ua поспілкувалася із Сергієм Щербаком, директором П’ятихатської школи, про навчання під час війни, реакцію дітей на закриття школи, шанси на відновлення і про те, яким може бути майбутнє освіти у Степногірській громаді.
– Яким був для вас перший день повномасштабного вторгнення?
– Наш шкільний автобус виїжджав з Василівки о 6:40. Ми сіли в автобус, виїхали на трасу Василівка-Запоріжжя. Звернули на Оріхівську трасу, тут мені дзвінок. Колега дзвонить і каже: «Сергію Леонідовичу, що робити? У нас війна». Я водію кажу: «Все, стоп».
Я обзвонив вчителів і вони терміново передали це учням і батькам. Автобус розвернули, приїхали у Василівку. Навчальний процес було зупинено, і ми його відновили з 1 вересня 2022 року.
– Якою була П’ятихатська школа до повномасштабної війни?
– Зараз П’ятихатська школа повністю зруйнована. До того моменту, як наші звільнили, ще була більш-менш ціла, бо наша артилерія не стріляла по школі. Дітей було, наскільки я пам’ятаю, 68. В колективі у мене було 14 вчителів, дев’ять технічних працівників.
Школа була обладнана дуже добре, хоча маленька, сільська. Але у нас був спонсор, випускник школи, який працює в американській інвестиційній компанії. Ми і обладнання змінили, і ремонти поробили. Попередня директорка зробила капітальний ремонт, поставила вікна, двері, систему опалення, спортивну залу. Школа чистенька, маленька, було тепло, опалювали вугіллям.
– Чи вдалося евакуювати шкільне обладнання?
– Нам передали трошки комп’ютерів. Вони в основному не в робочому стані. Основна частина тих, що передали, так і залишилася в Степногірську. Коли був приліт КАБа по бухгалтерії, там їх засипало.
У нас було на маленьку школу вісім телевізорів. Ховали все, що могли. Але ж, коли виїжджаєш з лінії фронту, то береш лише найнеобхідніше. Частину документації все-таки староста передала.
– Що сталося з учнями та колективом П’ятихатської школи після окупації?
– Половина точно виїхала, а половина була на тимчасово окупованій території. З першого вересня 2022 року ми проводили навчання. Якщо був зв’язок, вони виходили на уроки. Пам’ятаю один мій учень, це було 2024 році. Він жив у Василівці з батьком, починається урок, і він кричить: «Слава Україні!» Кажу: «Ти що? Не можна кричати, у вас же там прослушка». Каже: «А я в Запоріжжі». Вони виїхали на територію України.
У мене три працівники там залишилося. Зв’язку із ними майже немає. Один працівник взагалі став колаборантом. Якраз він сприяв тому, що орки зламали двері школи. Забрали майже все найцінніше. Забирали вони телевізори. Найбільший телевізор просто розбили.
– Як ви думаєте, що буде з колаборантами після завершення війни? Як ви ставитеся до них?
– Хай їдуть на болота, якщо виживуть.
– Чи намагалися росіяни відновити навчальний процес?
– У П’ятихатках ні, бо це лінія фронту. Мені Ірина Анатоліївна (голова громади, – ред.) сказала: «Тільки закінчиться війна, ми відновлюємо школу». Але це нереально. А для кого? Хто повернеться туди, де все засипано вибуховими речовинами? Хто повернеться в П’ятихатки, в Жереб’янки, в Малі Щербаки? Все ж воно стерте, нікуди повертатися.
А якщо люди не будуть повертатися, то там і навчати нікого. Тому відбудувати школу можна, але ні для кого. Спочатку там треба розмінувати, а це роки. Обійти кожен клаптик землі, кожну цеглинку підняти. Навіть, якщо щось вціліло, там може бути заміновано. Це нереально. Я думаю, як мінімум 10 років – це нереально.
– Як вам вдалося відновити дистанційне навчання у 2022 році, зважаючи на те, що частина дітей перебувала в окупації або в зоні бойових дій?
– На той момент всі вчителі вийшли з лінії бойового зіткнення, виїхали з окупації. Постійно тримався контакт із дітьми, з батьками. І ми почали організовувати дистанційне навчання. Так як діти вже звикли до дистанційного навчання через коронавірус, то, в принципі, великих проблем і не було.
Десь близько половини дітей були у нас на лінії бойового зіткнення і на окупованій території. Але плюс ще інші дітки, навіть з Херсонської області вчилися. Не мали можливість виходити онлайн, але робили завдання, надсилали на пошту, ми перевіряли, ставили оцінку.
І працювали доки ми отримали розпорядження з Степногірської селищної ради , що наша школа йде «на простій». Ставало менше учнів. Набрати перший клас вже було нереально. І залишилося 59 учнів.
– А що сталося з учнями цієї школи?
– Учні школи перейшли до інших шкіл. Хтось перейшов у запорізькі школи, хтось – в приморські школи, тому що частина тих, хто виїхали з окупації, з лінії фронту, вони жили в Приморському.
– Наскільки складним для вас особисто було рішення про переведення школи на простій?
– Звісно тяжко. Ми школу розвивали. Я планував у 2022 році ремонт. І спонсору зробив замовлення у грудні 21-го року десь близько на 2,5 млн: система опалення, їдальня, нам не вистачало аж цілих два телевізора. Я планував заказати дидактичні матеріали з хімії, біології, фізики, щоб дітям було чим займатися. Було все гарно, поки не прийшли орки.
– А учні як відреагували?
– В основній масі просили не закривати. Маленькі класи, маленькі школи, вчитель працює майже індивідуально з кожним. І вчитель знає про кожну дитину, спілкується з батьками майже щодня. Коли це великі школи, це неможливо.
– Чи розглядали ви можливість релокації П’ятихатської школи до однієї з підземних шкіл у Запоріжжі, щоб продовжити навчання в очному форматі?
– Ні. Коли прийняли рішення будувати підземні школи, ми вже знали, що ми підемо на простій. Релокацію нам не пропонували на той момент, та й дітей мало.
– Чи існує школа юридично?
– Так, там один працівник, це я. Вона призупинена, але не ліквідована.
– Чи є у вас мрія відновити цю школу?
– У цьому питанні я реаліст. Звичайно, є мрія. Перша мрія – це повернутися додому. Я був оптимістом, ще в 2023 році, коли був контрнаступ, наші пройшли Роботине. Але зараз я стаю реалістом і я розумію, що нашим хлопцям важко.
– Що б ви хотіли сказати своїм колишнім учням і вчителям?
– Я вас люблю. Я про кожного пам’ятаю. Кожного хотів би зустріти, обійняти, переговорити, дізнатися, як справи. І хотів би всіх зібрати на площі у Василівці і зробити якесь велике свято велике, щоб всі ми повернулися додому.
– А яке майбутнє для освіти Степногорської громади ви бачите після завершення війни?
– Це буде залежати від ситуації. Там від шкіл уже нічого не залишилось. Якщо буде можливість, будуть люди повертатися, буде куди повертатися, буде там все розміновано, тоді є шанс є можливість відбудувати навчальні заклади, щоб було кого навчати.
Тому що побудувати школу аби була – це економічно невигідно. Будемо дивитися по цій ситуації, будемо дивитися, як наші воїни будуть триматися, ми допомагаємо чим можемо.
Це залежить від ситуації. Якщо люди повернуться, якщо діти будуть, то треба будувати школу. А якщо там нікуди повертатися, то і навіщо тоді треба школа?
Маю надію, років, може, через 10, все у нас стабілізується, все розмінується, все відбудується, і тоді будуть прекрасні нові школи, які ви будуть відповідати всім сучасним стандартам, з вільним доступом для дітей з особливими потребами. Тоді громада буде процвітати. Бо громада без людей – це не громада. Головне, щоб люди були живі і здорові, і щоб мали можливість повернутися.
📢 Inform.zp.ua працює, щоб ви знали правду. Ми щодня збираємо важливі новини про Запоріжжя, окуповані території та життя в регіоні. Якщо наша робота важлива для вас, підтримайте редакцію донатом — ваша допомога дозволить нам продовжувати писати для вас! ❤️ Підтримати: за посиланням 👈