Владислав Буряк – українець, який у 16 років потрапив у полон російської армії. Його історія – це свідчення жорстокості окупантів і приклад неймовірної сили духу. Сьогодні Влад проживає у Англії та займається дипломатичною діяльністю, розголошує на весь світ злочини росії та став голосом дітей війни у документальному фільмі Євгена Афінеєвського «Діти у вогні».
Яким було життя хлопця до початку війни? Як він потрапив у полон і що там пережив? Чим він займається зараз та як став героєм документального фільму? Про це – далі у нашому інтерв’ю.
Мирне життя хлопця, яке обірвала росія
До початку повномасштабного вторгнення Владислав Буряк жив у місті Мелітополь Запорізької області та мав просте підліткове життя. Він навчався у школі, займався спортом і проводив час із родиною. «Я був звичайним школярем. У мене було навчання, заняття у спортзалі, звичайне життя, як у кожного підлітка», – говорить він.
Хлопець планував стати юристом або адвокатом, а також розглядав варіант отримати медичну освіту. У вільний час він доглядав за своїми бабусям і дідусям, а також допомагав їм з побутом. Його батько, Олег Буряк, займався політикою та з 30.11.2021 був назначений головою Запорізької районної державної адміністрації.
День, коли життя розділилось на до і після
Владислав дізнався про початок війни одразу вранці 24 лютого 2022 року. У той день він прокинувся близько п’ятої ранку та готувався до школи. Приблизно о 5:30 він почув, як пролунав гучний вибух. Російські війська бомбардували Мелітопольський аеродром, на якому базувалась 25-та бригада транспортної авіації України. «Неподалік нашого дому був воєнний аеродром. Коли ми почули дуже сильний вибух, дзвін вікон та посуду, то зрозуміли, що почалась війна», – ділиться спогадами Влад.
Відео обстрілу Мелітопольського аеродрому російською армією, ранок 24 лютого 2022 року
Того дня родина хлопця ухвалила рішення виїхати з Мелітополя до Запоріжжя. Та зробити це одразу не вдалося через те, що дідусь хлопця мав 4 стадію раку і потребував догляду. Невдовзі його мати з сестрою виїхали з міста, а шістнадцятирічний Владислав залишився у місті, оскільки хотів залишитись поруч із дідусем.
Евакуація, яка закінчилась полоном
8 квітня 2022 року хлопець все ж вирішив виїхати до Запоріжжя. Тоді ще працювали гуманітарні коридори із Мелітополя до Запоріжжя. Автобус мав вивести із Запоріжжя гуманітарну допомогу, медичне обладнання, ліки та провізію. Цей рух було погоджено через спеціальні домовленості з росією. Проте 8 квітня вона була порушена: російська сторона затримала та вилучила всі 8 автобусів, які мали б повернутись до підконтрольної Україні території.
Наступного дня хлопець все ж таки виїхав з Мелітополя евакуаційною колоною, яка нараховувала близько 100 машин та автобусів. «Мені довелося виїжджати з людьми у складі великої евакуаційної колони з автомобілів», – розповідає Владислав. Люди намагалися захистити себе як могли. Всі машини були обклеєні написами «ДІТИ», щоб показати мирний характер поїздки. Влад їхав у машині зі знайомими, де разом з ним були три жінки, дві дівчини та грудна дитина – всього семеро людей.
Вони проїхали 5 російських блокпостів. На кожному з них машину зупиняли та оглядали. Перевірки тривали від 10 до 30 хвилин. За дві години колона від Мелітополя дісталася до кафе Чумацький Стан, яке розташоване у місті Василівка Запорізької області. (Відстань між двома точками становить приблизно 70 кілометрів. При нормальному русі її можна подолати за одну годину.) Проте далі проїхати Владиславу вже не вдалося.
Хлопець весь час сидів на задньому сидінні автомобіля. На останньому російському блокпості, який знаходився на виїзді з Василівки, їхнє авто зупинили російські військові. У той час Влад сидів з телефоном у руках. Один із військових побачив це й наказав хлопцю передати йому документи та телефон. «Він подивився документи, побачив, що мені 16. Почав перевіряти телефон і знайшов групу у телеграмі. У ній російські військовополонені писали, що не хочуть цієї війни», – каже Владислав.
Це стало причиною для затримання. Російський військовий наказав Владиславу вийти з авто. Після цього навів на нього автомат і запитав: «Мені тебе одразу тут розстріляти чи розбити твій телефон?» Хлопець зізнається, що був паралізований страхом. Будь-яка відповідь могла коштувати йому життя. Військовий зателефонував своєму командиру. Той приїхав і наказав відвести Влада на задній двір кафе «Чумацький Стан». «Десь дві години вони вирішували, що робити зі мною», – згадує він.
Саме так Владислав Буряк потрапив у полон. На той момент йому було 16 років.
48 днів пекла в російській в’язниці в Василівці
Після затримання Влада доправили до Василівського відділення поліції ГУНП, яке на той час вже контролювала російська армія і ФСБ. Це була звичайна двоповерхова будівля з камерами, де у напівпідвальному приміщенні росіяни тримали людей.
За його словами, там утримували, допитували та катували цивільних осіб, яких російські військові підозрювали у співпраці з українською армією, наявності зброї, приховуванні важливої для російської армії інформації. Владислав був вимушений виконувати доручення окупантів: прибирав територію та приміщення всього відділку, допомагати по кухні та складу. Проте найстрашнішими завданнями було прибирання камер після катування українців.
«Були індивідуальні, двомісні, чотиримісні камери. У чотиримісних утримували по 8–10 людей», – розповідає Владислав. Його самого помістили до одиночної камери. Там він провів 48 днів, з 8 квітня по 26 травня 2022 року.
Умови у в’язниці були суворими. Камера розміром приблизно 2 на 2 метри, без вентиляції, з непридатним до використання туалетом. З меблів – металеве ліжко, тонкий матрац, подушка, панцирний плед, маленький стіл. Вікна не відчинялися, зв’язку із зовнішнім світом практично не було.
Хлопець розповів, що з їжі давали лише консерви, сухпайки та їжу з кухні, яку готували для персоналу в’язниці. Рідко дозволялися прогулянки заднім подвір’ям, тривалістю до 15–20 хвилин. Бували випадки, коли Владислава тримали зачиненим у камері по 4 дні.
Раз на 8–10 днів йому дозволяли зробити короткий дзвінок, тривалістю до двох хвилин, одному з батьків. Вони активно намагались визволити сина та зв’язувались з стороною агресора.
Весь інший час у полоні минав повільно й монотонно. «Справ не було. Мене перевели із Василівки до Мелітополя і тоді лише дали телефон для зв’язку із рідними. Триматися допомагало лише бажання вийти й повернутись до рідних», – каже він. Такими чином перші 48 днів хлопець перебував у Василівському відділенні поліції, а інші 42 – на утриманні в одному з мелітопольських готелів під в’язницю. Хлопець провів 90 днів в полоні у росіян.
Найстрашнішими, за словами Владислава, були не умови, а те, що відбувалося поруч. Катування у камерах тривали регулярно. Одну цивільну людину могли допитувати до чотирьох озброєних військових. «Били всім: кастетами, ногами, прикладами автоматів, гумовими дубинками. Якщо це не діяло, то вмикали струм», – розповідає Влад. Йдеться про так званий «тапік». Це радянський польовий телефон, з системою індукційного виклику, який генерує електричні розряди. Людям давали тримати оголені дроти. Для того, щоб посилити потужність ударів, до пристрою підключали голки, які вставляли допитуваним під нігті.
Особливо сильне враження на Владислава залишила історія Олексія, ув’язненого росіянами українця. Його затримали, навісивши наклеп про те, що він начебто має причетність до операції по захисту українськими військами Василівки. Його піддавали жорстоким катуванням, били по геніталіях електрошокером. «Він не хотів жити, двічі намагався покінчити життя самогубством. Його зламали», – згадує хлопець.
Як розповів нам Влад, перед другою спробою самогубства Олексій попросив його:«Зроби так, щоб моя смерть була не марною. Помстися за мене».
Владислав зберіг ці слова в пам’яті та у майбутньому виконав прохання чоловіка. Наразі його доля невідома.
Фантомні крики, присмак крові та глобальний Саміт миру: життя після полону
7 липня 2022 року Владислав опинився на свободі. Усіх деталей свого звільнення з полону хлопець до сих пір ще не знає. В Україні по факту утримання хлопця відкрито дві кримінальні справи.
Після полону життя хлопця дуже змінилося. Особливо важкими для нього були перші три місяці після. «Я весь час прокидався уночі від фантомних криків людей, яких катували росіяни. Таких криків і емоцій неможливо почути ніде, у жодних фільмах жахів такого немає. Це нелюдські крики, які торкають до глибини душі», – поділився хлопець.
Ще однією складністю стало постійне відчуття металічного присмаку крові: «Протягом 48 днів у Василівці я постійно мив кімнати катувань, де було дуже багато крові. Цей запах вологих брудних ганчірок з кров’ю надовго до мене в’ївся».
Хлопцю було важко перестати боятися, перестати відчувати себе у полоні: «Мозок не міг так швидко переналаштуватися на нормальний лад. Я не проходив реабілітацію, через що мене з’явився прихований ПТСР (посттравматичний стресовий розлад – ред.)».
Наразі Владислав проживає з мамою у Англії, навчається у Кембриджському регіональному коледжі, де вивчає бізнес та фінанси. Окрім цього хлопець підробляє сервісним агентом літаків. Також він долучається до громадської діяльність, яка спрямована на протидію російській агресії та підтримку українських дітей, які зазнали від неї шкоди. Він співпрацює із організацією Bring Kids Back Ua, яка була створена Володимиром Зеленським у 2023 році. Вони займаються питанням прав дітей, їх повернення з полону та реабілітації.
У травні 2024 року хлопецт відвідав відвідав Аргентину та Чилі з дипломатичним візитом. Перша зустріч відбулася у Буенос-Айресі з віцепризеденткою Вікторією Вільярруель, а друга – у Чилі з міністром економіки, розвитку та туризму Ніколасом Грау.
На кожній зустрічі було присутньо приблизно по 200 людей. Учасниками були зокрема дипломати, представники академічних та політичних кіл. Від України, крім Влада, приїхав інший ще один в’язень – Іван Матковський, уповноважена Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’я Герасимчук, перша віцепрем’єр-міністр та міністер економіки Юлія Свириденко, міністр з питань стратегічних галузей промисловості Олександр Камишін, заступник міністра оборони Дмитро Кліменков, представник уповноваженого з рівних прав і свобод прав національних меншин політичних та релігійних поглядів Михайло Спасов.
Метою поїздки було об’єднання цих країн у спільній боротьбі проти росії. «На наступний день після нашого візиту Аргентина та Чилі доєдналися до антиросійської коаліції, яка надає Україні військову, фінансову, гуманітарну та правозахисну допомогу, а також веде санкційну політику проти росії. Окрім цього Аргентина також долучилась до Міжнародної коаліції з повернення українських дітей», – розповів нам Владислав. До останньої згаданої коаліції належить 41 країна світу та Рада Європи, які активно працюють над поверненням українських дітей, які були викрадені росією, додому.
Учасники цих робочих зустрічей у Аргентині та Чилі дуже емоційно реагували на історію Влада та ситуацію, яка розгортається в Україні. Після кількох хвилин розповіді хлопця багато хто виходив зі сльозами із залів, у яких відбулися зустрічі. Попри це реакція аудиторії була позитивною – країни одразу долучалися до справи та надали допомогу. Аргентина запропонувала співпрацю, спрямовану на підтримку української енергетики, закупила генератори та надіслала Україні гуманітарну допомогу.
Влітку 2024 року Офіс президента України запропонував Владиславу Буряку долучитися до глобального Саміту миру у Швейцарії, на якому були присутні представники 101 країни світу. 16 червня 2024 року він взяв участь у дискусії «Гуманітарний вимір. Звільнення полонених та депортованих осіб». Там він розповів свою історію полону.
Реалізація власної місії через участь у документальному фільмі «Діти у вогні»
Рік тому відомий американський режисер Євген Афінеєвський запропонував Владиславу стати одним з головних героїв документального фільму «Діти у вогні». Проєкт мав на меті показати світовій аудиторії російську агресію через особисті історії дітей та підлітків. Така ідея одразу сподобалась Владу, адже його історія є однією з тих, що яскраво ілюструють масштаб скоєних злочинів. Для нього це була унікальна можливість для реалізації власної місії. «Цей фільм після виходу у прокат зможе допомогти у боротьбі з ворогом та залучити міжнародну підтримку для України», – запевняє Влад.
У своєму інтерв’ю для Міжнародного французького радіо режисер фільму розповів, що під час зйомок стрічки «Свобода у вогні» його глибоко вразила сміливість і рішучість маленьких дітей, які, опинившись у вирі війни в Україні, надзвичайно швидко дорослішали. Це і стало його натхненням для зйомок нової стрічки.
Зйомки стрічки почалися у 2024 році й тривали понад рік. Проєкт фінансувався здебільшого власними силами режисера, без зовнішніх спонсорів. Євген звертався до Папи Римського Франциска та Ватикану аби узгодити зйомку стрічки. До створення проєкту долучилось Державне агентство України з питань кіно, українська студія анімації «Karandash», студія постпродакшну «PFX», студія «More Film», студія постпродакшну та дубляжу «Le Doyen Studio» та кіностудія «Postmodern Digital». Владислав акцентує: «Над фільмом працювали виключно талановиті українські режисери, аніматори й звукорежисери».
Сам фільм створено у форматі живих історій. Усі дії розгортаються на сторінках щоденника дівчинки Валерії. Основною частиною стрічки є анімації, які дуже точно відтворюють пережиті історії героїв. За словами Владислава, анімація відіграє ключову роль у фільмі, бо вона дає змогу глядачу візуалізувати та пропустити крізь себе те, що відбувалося з дітьми.
Поєднання живих інтерв’ю, формату щоденника та анімацій разом створили глибокий і багатошаровий образ. За словами героя, такого фільму раніше не було: «Цей фільм має і філософський, і моральний, і агітаційний підґрунтя. А також дає сильний урок і мотивацію».
Робота над анімацією була дуже кропіткою. Найдрібніші деталі збирали по клаптиках, щоб створити суцільну картину життя кожного з героїв та максимально наблизити зображення до реальності. Водночас більша частина історій дітей через свою жорстокість не потрапила до фільму через цензуру.
Щодо інших дітей-учасників, Влад розповідає, що окрім нього у зйомках взяло участь ще п’ятеро дітей. Для хлопця головною ідеєю фільму є демонстрація незламність дітей, які, попри жахи, які їм довелося пережити, не зламалися і продовжують жити, розвиватися, боротися за свою країну і власні мрії. Стрічка має мотивувати глядача не здаватися, навіть коли життя ставить неймовірні випробування. Водночас вона служить інструментом для висвітлення злочинів агресора на міжнародній арені і джерелом підтримки для тих, хто нині переживає складні часи.
Для Владислава участь у фільмі – це не просто документальна робота, а й виконання його особистої місії. Він розглядає це як можливість вплинути на хід війни, донести правду світу та привернути увагу до тих жахів, які відбуваються в Україні. Участь у проєкті він сприймає як завершення особистої місії, яку йому поставив Олексій у Василівці навесні 2022 року. Таким чином Влад оголосив на весь світ про дії агресора.
Історії українських дітей на світовому екрані
Влад розповів, що 15 лютого 2025 року у Мюнхені відбувся закритий показ фільму «Діти у вогні». На ньому були присутні впливові світові діячі, зокрема й почесний голова Комітету у закордонних справах Палати представників США Майкл Маккол та Міністр федеральних, європейських і міжнародних справ та засобів масової інформації Німеччини Натанаель Лімінскі. Серед присутніх були й самі герої фільму: Владислав, Роман, Валерія та Вікторія. Показ викликав зворушливу та схвальну реакцію аудиторії.
Також у розмові з нами Владислав поділився новиною про те, що фільм «Діти у вогні» отримав престижну нагороду на Телевізійному фестивалі в Монте-Карло. Стрічку відзначено премією AMADE. Це премія міжнародної організації, яка опікується захистом і розвитком дітей у всьому світі. Нагородження роботи відбулося 17 червня під час урочистої церемонії в Grimaldi Forum Monaco. Серед присутніх був принц Монако Альбер та принцеса Шарлен.
Офіційна прем’єра фільму відбулася 20-22 червня у Лондоні. Показ фільму був у рамках кінофестивалю Raindance в кінотеатрі The Vue Piccadilly. Владислав розповів, що був присутнім на показах. Після офіційної прем’єри стрічка вийде у світовий прокат, включно з Україною.
Після прем’єри в Лондоні Владислав планує взяти участь у низці публічних показів фільму. Він також продовжує співпрацю з офісом Bring Kids Back UA та бере участь у міжнародних заходах, присвячених темі постраждалих від війни українських дітей.
Паралельно хлопець навчається в коледжі, працює в аеропорту та підтримує зв’язок із громадськими ініціативами, які займаються документуванням воєнних злочинів. У майбутньому він хоче зосередитись на правозахисній та дипломатичній діяльності. Для нього важливо, щоб історії дітей, які пережили війну, були почуті й мали наслідки, як юридичні, так і політичні, і людські.