Сьогодні, 6 червня, в Україні відзначають День журналіста. Із початком повномасштабної війни журналісти дедалі частіше стають мішенню росії, яка намагається приховати правду про власні злочини.
За три роки вторгнення російські війська скоїли 836 злочинів проти українських журналістів та медіа, серед яких 106 – вбивства. Ці дані встановлені Інститутом масової інформації та є актуальними станом на 24 травня 2025 року. Серед загиблих є і журналісти із Запоріжжя. Їхні імена залишаться в історії як символи мужності, відваги та вірності своїй справі. У цьому матеріалі ми вшануємо памʼять колег, які загинули від рук ворога.
Журналісти із Запоріжжя, які загинули під час війни
Шемчук Олег Леонідович
Олег Шемчук – запорізький журналіст, який до початку війни активно займався розслідувальною журналістикою. Він був частиною проєкту «Наші Гроші. Запоріжжя», співпрацював із ГО «Запорізький центр розслідувань» та розвідувальним медіа «Запорізький проєкт розслідувань». Окрім журналістики Олег займався і письменництвом – незадовго до вторгнення він видав свою дебютну книгу «7 днів на білому світі».
З початком повномасштабного наступу росії Олег прийняв рішення стати до лав Збройних сил України. Як згадує у коментарі для «Суспільне Запоріжжя» близький друг Олега, Богдан Кутасевич, рішення йти на фронт чоловік ухвалив самостійно, і ніхто не міг його переконати: «Ми про це здогадалися, коли він вже сказав: “Все, я завтра йду”. Він дуже хотів, його не брали, але все ж таки так сталося, що він пішов воювати».
Олег служив кулеметником у складі 1-го стрілецького батальйону 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. Восени 2022 року його підрозділ брав участь у запеклих боях поблизу Бахмута на Донеччині. Саме там, під час виконання бойового завдання 15 вересня 2022 року, Олег зник безвісти.
Лише 3 квітня 2024 року родина Олега отримала офіційне підтвердження загибелі чоловіка. Його особу було встановлено за результатами тривалих ДНК-досліджень. Прощання з журналістом відбулося в Запоріжжі наступного дня – 4 квітня 2024 року.
За даними Інституту масової інформації, Олег Шемчук став 76-м медійником, який загинув внаслідок російської агресії проти України.
Якунін Олег Іванович
Олег Якунін – головний редактор запорізьких сайтів Afisha.zp.ua та Misto.zp.ua. У перші дні повномасштабного вторгнення покинув роботу журналіста й добровільно став до лав Збройних сил України. Як сержант, він брав участь у бойових діях у складі підрозділу, який обороняв позиції на Донеччині. Його життя обірвалося 18 березня 2022 року під час бою у Волноваському районі. Причиною смерті стала вибухова травма.
Про загибель військового розповіла його дружина Олена Якуніна у своїх соціальних мережах. Вона поділилася своїм болем втрати та теплими спогадами: «Він любив море і хорошу музику, мріяв, що наші діти житимуть кращим життям у найкращій країні світу – вільній Україні. Ще 16 числа він обіцяв, що обов’язково повернеться живий і здоровий, і ми повеземо дочку на море, де він навчить її пірнати із трубкою. Але не судилося…»
Указом президента України Володимира Зеленського, за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Олег Якунін був посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
За даними ІМІ, він став 16-м медійником, який загинув унаслідок російської агресії проти України.
Чубашев Олексій Олександрович
Олексій Чубашев, позивний Рекрут – військовий журналіст родом із міста Пологи Запорізької області. Він був офіцером, бійцем 8-го окремого полку спеціального призначення, командиром групи Інтернаціонального легіону ГУР МОУ. Навчався у Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна та Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де здобув фах військового журналіста.
У 2015 році, після завершення навчання, Олексій почав служити в зоні проведення АТО та працювати військовим журналістом Центральної телерадіостудії Міністерства оборони України. Був автором і ведучим новаторського військового реаліті-шоу «Рекрут.UA», керівником «Армія FM» та Військового телебачення України. У 2019 році очолив Центральну телерадіостудію Міністерства оборони України. Після десяти років служби звільнився в запас, проте з початком повномасштабного вторгнення добровільно повернувся до лав Збройних сил України.
Інструктор Університету Об’єднаних сил спеціальних операцій США, майстер-сержант ЗС США Ніколас С. Куртц згадував, що Олексій мав значно більше навичок, таланту, креативності й розуміння того, як створювати незабутні образи й повідомлення, аніж люди з удвічі більшим досвідом. Він був люб’язним, допитливим і прагнув до нових знань. Ніколас також підкреслив, що за всі роки роботи не мав кращого за Рекрута учня.
На початку червня 2022 року підрозділ, яким командував Чубашев, виконував бойові завдання в Сіверськодонецьку Луганської області. 10 червня, під час штурму однієї з будівель, він отримав смертельне кульове поранення.
Указом Президента України за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Олексію Чубашеву було посмертно присвоєно орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня та звання майора.
За даними ІМІ, він став 34-м медійником, який загинув унаслідок російської агресії проти України.
Сарело Олег Іванович
Олег Сарело – уродженець Приморська, міста, яке розташоване неподалік від тимчасово окупованого Бердянська на Запоріжжі. Чоловік був режисером монтажу проєкту «Реальна історія». За пів року до загибелі він приєднався до лав Збройних сил України та служив у 72-й окремій механізованій бригаді. Загинув 27 серпня 2024 року під час мінометного обстрілу поблизу Водяного у Волноваському районі на Донеччині.
Колеги військового з «1+1» згадують його як талановитого фахівця, який працював з любов’ю до своєї справи, у всьому проявляв творчість, вкладав у кожен епізод частку себе: «Ми отримали в команду надійну, безвідмовну, надзвичайно скромну і безперечно талановиту людину. Це був повний метч. Наш Олег завжди відчував, що ми хочемо сказати в епізоді, який настрій передати. Ми навчилися розуміти одне одного без слів. А головне – завжди знали, що Олег не підведе».
За даними ІМІ, Олег Сарело став 94-м медійником, який загинув унаслідок повномасштабної агресії Росії.
Рощина Вікторія Володимирівна
Вікторія Рощина – українська журналістка родом із Запоріжжя, яка працювала з темами окупації, воєнних злочинів і долі цивільного населення в зоні бойових дій. Співпрацювала з такими українськими медіа, як «Українська правда», «Радіо Свобода», «UA:Перший», «Цензор.нет» та «Громадське радіо».
Журналістську діяльність почала ще в підлітковому віці, висвітлюючи судові справи й злочини. Після початку повномасштабного вторгнення Рощина регулярно їздила на фронт і в окуповані регіони, щоб розповідати про реалії життя в захоплених містах.
У березні 2022 року її вперше затримали російські військові у Василівці, проте їй вдалося втекти з-під варти й продовжити роботу. 11 березня того ж року Вікторія була вдруге викрадена у Бердянську, де протягом 10 днів її утримувала ФСБ. Журналістку звільнили лише після того, як вона записала відео з вимушеною подякою російській армії за «врятоване життя».
У липні 2023 року Вікторія самотужки вирушила на тимчасово окуповані території, ймовірно, щоб підготувати репортаж про ситуацію на Запорізькій АЕС і наслідки підриву Каховської ГЕС. Вона намагалася потрапити на схід України через росію. 3 серпня 2023 року журналістка востаннє вийшла на зв’язок та повідомила, що перетнула кордон.
22 квітня 2024 року її батько Володимир Михайлович отримав лист, у якому йшлося про те, що Рощина загинула. За офіційною версією російської сторони, вона померла 19 вересня під час етапування до Москви. За даними української розвідки, вона перебувала у списках на обмін і утримувалась у СІЗО Таганрога. У лютому 2025 року, під час обміну тілами 757 загиблих українських захисників, було повернуто тіло журналістки. Її позначили як «невстановлена особа чоловічої статі» з позначкою «СПАС» (з рос. – сумарне ураження артерій серця).
В інтерв’ю для «Слідство.Інфо» співкамерниця Вікторії розповіла, що журналістка постійно зверталася за допомогою через проблеми зі шлунком, відсутність менструації та постійно підвищену температуру тіла. Згодом стало помітно, що Рощина почала різко худнути – її вага опустилася приблизно до 30 кілограмів. Жінка перебувала у такому стані, що не могла самостійно підняти голову з подушки та підвестися з ліжка.
Після отримання тіла стало відомо, що Вікторія зазнала жорстоких тортур: на її тілі виявили переломи ребер, множинні синці, сліди ураження електричним струмом, ножові поранення та зламану під’язикову кістку, що вказує на навмисне удушення. Начальник Департаменту війни Офісу генпрокурора Юрій Бєлоусов підтвердив, що перед поверненням до України з тіла журналістки було вилучено очні яблука, частина трахеї та головний мозок.
У 2024 році Вікторії посмертно присудили правозахисну премію Homo Homini чеської організації People in Need. Про її зникнення й смерть команда «Слідство.Інфо» зняла документальний фільм «Останнє завдання Віки». Окрім того, 45 журналістів із 13 міжнародних медіа, завершили її останню незакінчену роботу – розслідування системи викрадення мирних жителів у тимчасово окупованих територіях.
За даними ІМІ, Вікторія Рощина стала 91-м журналістом, який загинув унаслідок повномасштабної агресії Росії.
Журналісти, які постраждали від обстрілів Запоріжжя
Журналісти, які щодня фіксують наслідки війни, самі нерідко стають її жертвами. Далі три історії запорізьких медійників, які зазнали фізичних травм внаслідок обстрілів міста.
Ольга Звонарьова
5 квітня 2024 року, під час чергового ракетного обстрілу Запоріжжя, власна кореспондентка «Укрінформу» Ольга Звонарьова отримала важке поранення кінцівки.
Вона перебувала на місці трагедії, готуючи репортаж про наслідки попередньої атаки, коли стався повторний удар. Ольга опинилася в епіцентрі вибуху, тому уламки серйозно пошкодили її ногу.
Журналістку у важкому стані доправили до 5-ї міської лікарні екстреної та швидкої медичної допомоги Запоріжжя. Внаслідок осколкових поранень вона зазнала значної крововтрати та серйозної травми ноги: уламки перебили кістку, проте коліно не постраждало. Також у журналістки була уражена рука: пошкоджена кістка та сухожилля. Після екстреної операції на ногу було встановлено апарат Ілізарова.
5 квітня Ольга називає своїм другим днем народження. У коментарі Інституту масової інформації Звонарьова згадує, як усе відбувалося: «Після перших трьох вибухів, коли працювали на місці, туди з’їжджалися ДСНС, поліція була на місці. Всі почули четверту ракету, почали бігти. Але вона настільки швидко прилетіла, що я впала біля автівки, яка стояла поруч. Впала на бік. Той бік, на якому лежала, непошкоджений, а зверху – посічений… Дякую колегам, медикам, які були поруч. Вони дуже швидко зорієнтувалися, наклали турнікети, викликали швидку».
Протягом реабілітації Ольга перенесла чотири складні операції на нозі та ще чотири – на руці. Деякі уламки лікарі вирішили залишити в тілі. Один із них залишився у шлунку жінки, оскільки його вилучення могло становити ризик для життя.
Попри численні травми, Звонарьова продовжувала працювати прямо з лікарняного ліжка. Перший виїзд на подію вона здійснила, ще користуючись ходунками. У серпні зробила свої перші три кроки без сторонньої допомоги. Нині журналістка вже впевнено стоїть на ногах, а її репортажі знову регулярно з’являються на сайті «Укрінформу».
За мужність і відданість професії президент Володимир Зеленський нагородив її орденом «За заслуги».
Кіра Овес
У Запоріжжі 5 квітня 2024 року, під час чергового російського ракетного обстрілу, поранення дістала журналістка телеканалу «1+1» Кіра Овес. У момент атаки вона разом із кореспонденткою «Укрінформу» Ольгою Звонарьовою знімала сюжет про наслідки попереднього удару по місту.
Внаслідок вибуху журналістка отримала рвану рану голови. Першу медичну допомогу їй оперативно надали працівники поліції, після чого лікарі наклали шви на скроню. Попри травму, Кіра Овес вирішила не залишатися в лікарні. Як повідомляє «Детектор медіа», вже за півтори години після інциденту вона вийшла в ефір телемарафону.
«Насправді я себе почуваю добре, але, як мені кажуть мої знайомі, що завтра мене наздожене те, що сьогодні мало б бути», – прокоментувала Кіра, зазначивши, що відмовилася від лікарняного й продовжує працювати.
Дмитро Євчин
17 січня 2024 року знімальна група Радіо Свобода під час зйомок проєкту Крим.Реалії потрапила під артилерійський обстріл. Інцидент стався поблизу населеного пункту Роботине Запорізької області. Унаслідок ворожого обстрілу журналіст Дмитро Євчин зазнав осколкового поранення в ногу.
Разом із оператором Микитою Ісайком Дмитро Євчин працював на передовій у бронежилеті з маркуванням «Press». Попри дотримання всіх заходів безпеки, обстріл застав журналістів зненацька. Першу допомогу пораненому Дмитру оперативно надали українські військові, після чого його евакуювали до стабілізаційного пункту в сусідньому селі, а далі доправили до лікарні в Запоріжжі. Журналіст перебував у реанімації.
З пораненим журналістом у лікарняній палаті особисто зустрівся Головнокомандувач Збройних сил України Олександр Сирський. Під час візиту він нагородив Дмитра Євчина за відданість своїй справі та мужність, проявлену в зоні бойових дій.
Права та обов’язки журналістів у зоні збройного конфлікту, які регулює міжнародне гуманітарне право
Журналіст, який працює у зоні бойових дій, вважається цивільною особою — тобто такою ж, як і звичайні мешканці. Головна умова — він не повинен брати участі у воєнних діях. Про це прямо сказано в міжнародному гуманітарному праві — це правила, які мають захищати цивільних під час війни.
Ці правила діють уже понад 100 років. Ще у 1907 році в Гаазькій конвенції було прописано: якщо журналіст має відповідне посвідчення і потрапив у полон, до нього мають ставитися гуманно — без тортур, знущань чи принижень. А також — дати можливість повідомити про себе гуманітарним організаціям.
Це підтверджує й Женевська конвенція, а також додаткові міжнародні документи. Якщо коротко: журналіст не є “мішенню”, поки не бере до рук зброю. Він має право на захист — як будь-який цивільний.
Тому будь-які напади, захоплення, катування чи переслідування журналістів — це грубе порушення міжнародного права.
Любов Кольвах