У 2022 році Комиш-Зорянська селищна громада на межі Запорізької та Донецької областей опинилося під російською окупацією.
Голова Комиш-Зорянської військової селищної адміністрації Ігор Гнатуша розповів журналістам Inform.zp.ua про перші місяці окупації, як українські військові намагалися зупинити наступ росіян, про життя на ТОТ і про наслідки для громади.
“Дихання війни” у Комиш-Зорі відчули ще 2014 році. Через наявність вузлової залізничної станції саме тут розвантажувалися близько 80% українських військових – до 400 людей з технікою щодня. Місцеві пристосували будинок культури під нічліг, готували їжу в дитсадках і школах та створювали комфортні умови для військових. За словами голови громади, у ті дні все трималося на взаємопідтримці.
Громада жила в режимі воєнного тилу до 2017 року. За ці роки через селище пройшли сотні ешелонів техніки. Саме в ті роки сформувалася тісна комунікація з бойовими підрозділами – деякі з тодішніх командирів зараз обіймають високі посади в ЗСУ.
Перед повномасштабним вторгненням Комиш-Зорянська ОТГ стрімко розвивалася. Громада мала іноземну підтримку – мільйони гривень від європейських донорів. За ці кошти оновлювали школи й садочки, відкривали сучасні ЦНАПи, встановлювали камери відеоспостереження, приводили до ладу будинки культури.
Початок окупації
Російські війська увірвались у Комиш-Зорю 3 березня 2022 року після 24-годинного бою з українськими військовими, які стояли у центрі селища:
“Бій – це артилерійський обстріл з “Градів”, з “Ураганів”. В результаті в нас був і авіаудар. Вони (росіяни, – ред.) не могли наших хлопців, яких всього було 30, взяти. А у колоні було близько 140 одиниць техніки, яка йшла із Бердянська”, – розповідає голова громади.
На захист стали військові 128-ї бригади, які мали лише один танк та дві бойові розвідувально-дозорні машини. Вони тримали позиції 24 години, але підмога не прийшла, і росіяни, обійшовши їх з різних боків, захопили населений пункт.
“І от з того часу уже третього ранку ми були окуповані, побачили ворога прямо очима, не по телефонах, не по телебаченню. Ось так почалась наша окупація”, – пригадує Гнатуша.
Перші дні після захоплення селища були найскладнішими:
“Немає світла, немає інтернету, взагалі немає комунікації. Ти не розумієш взагалі, де лінія фронту і що далі. Третя частина селища була побита, були прильоти”, – згадує очільник громади.
Російські війська заночували у громаді і пішли далі, залишивши після себе розграбовані магазини, банкомати, побиті машини і хати. Голова мобілізував працівників сільради для надання допомоги населенню: засклили вікна, відремонтували дахи й надали ліки тим, хто цього потребував.
“Ми не є районним центром, як раніше було. Ми є третьою громадою в районі, тому нас врятувало, що ФСБшне керівництво до нас не дійшло. І ми перший місяць могли все налагоджувати: зробили світло, бо перші два тижні не було світла, це ж холодильники, зима, все тече. Налагодили роздачу хліба, фактично або кожен день, або через день на одну сім’ю. А це п’ять старостатів, це 7 тисяч людей. В людей не було запасів як дріжджів, так і борошна”, – каже чоловік.
Під час бойових дій у Комиш-Зорі загинув і один український військовослужбовець:
“Ми його, до речі, вже в окупації знайшли, він там був у посадці. Ми його поховали з мінімальними почестями. Людей у нас своїх ми ховали без трун, а йому ми знайшли труну, хоча тоді взагалі нічого не працювало. Це був колапс в усіх напрямках”.
Голова громади залишався на окупованій території протягом місяця, намагаючись забезпечити мінімальні потреби мешканців. Після цього він був змушений виїхати через загрозу його життю з боку росіян. Однак до цього моменту вже була налагоджена евакуація жителів і доставка гуманітарної допомоги. Попри повний хаос, команда селищної ради врятувала головне – печатку, архіви і комп’ютери. Жорсткі диски ховали в автомобілях, щоб зберегти базу даних і запустити роботу в онлайн-режимі.
“Шкільні автобуси ми організували, дякуючи шкільним водіям, які взяли на себе відповідальність. Через блокпости, це 17 блокпостів до Запоріжжя. Оце 120 км надо було проїхати. 17 раз тебе зупиняли, перевіряли й питали, яка мета поїздки у вас”.
Голова Комиш-Зорянської селищної військової адміністрації визнає, що у минулому не приділялося достатньо уваги символічній присутності України у громаді. У перші дні окупації російські прапори та телеканали з’явилися миттєво – понад 50 каналів російського телебачення замінили 32 українських, а вся зовнішня реклама була завішена російською пропагандою.
Евакуація тривала приблизно до серпня 2022 року: вивозили людей, завозили на ТОТ продукти харчування, гігієну та важливі ліки, зокрема інсулін. Частину забирали собі росіяни під час перевірок на блокпостах, але більшість вдавалося довезти. Окрім цього, до громади вдавалося таємно перевозити пенсії:
“Ми навіть роздавали й пенсію, перевозили туди. Десь мільйонів по 15 ховали в автобус тут, довозили туди, там роздавали. Все було підпільно… Головне, що люди максимально хотіли зберегти їх український дух”, – розповів очільник військової адміністрації.
Вбивства, грабежі та моральний тиск
У 2022 році у тимчасово окупованій Комиш-Зорі російські військові розстріляли 34-річну Наталію Дармобід, її чоловіка Олександра та двох синів – Владислава і Кирила. Родину вбили впритул у власному будинку. А на початку 2023 року російські військові вбили жителя селища Костянтина Ковалевського. Як розповів нам Ігор Гнатуша, він був його однокласником.
Голова громади підтвердив інформацію про злочини окупантів:
“Катування були… У нас є таке в профтехучилищі, там є підвал, тир раніше був, вони зробили там ФСБшну катівню. За будь-які підозри, або якщо хтось з місцевих про кого щось розказував, навіть наклепи робили, вони туди викликали і робили свою брудну роботу”.
Він також розповів про вбивство сім’ї:
“Чоловіка застрелили, захищав свою родину, жінку зґвалтували і розстріляли, двох діточок у скроню розстріляли. Як це можна чимось виправдати? Це це ворог, він такий є, це його обличчя”.
Зараз на посаду голови громади окупанти призначили колишню завгоспа дитячого садка Галину Никитенко. Тепер вона займається відбиранням будинків у людей, які виїхали.
“Вони роблять ревізію будинків. І хто виїхав і, на її думку, не повернеться, а вона знає в селах, вони відбирають ключі… Фактично заселяють там ФСБшників, інших військових. Росіян цивільних там немає. Ніхто сюди не їде, і хай вони там кажуть, вчителі, ніякі фахові люди сюди не їдуть їхні. … А вона ходить, як говорять люди, як королева зараз, йде така пані поважна. Люди до неї все рівно йдуть, бо іншої влади немає, а люди там і народжуються, і помирають”, – каже Гнатуша.
Крім цього, на початку окупації російські окупанти пограбували сільгоспвиробників, забравши запаси зерна, техніку та паливно-мастильні матеріали. Сьогодні сільське господарство в окупованій громаді занепадає: росіяни не дотримуються агротехнологій і просто “вичавлюють” із землі все, що можна. А оскільки поля засівають без добрив, а техніка використовується застаріла, то і врожаї значно зменшились.
Ігор Гнатуша розповів, що життя в окупації виявилось важким і морально:
“Якщо ти проукраїнська людина, ти взагалі там жити не можеш. От я, наприклад, там був місяць. Тебе не катують, ти просто ходиш, і весь організм гудить, ти не можеш ходити, ти не можеш спати, ти не можеш їсти. Тому що цей гніт моральний, він, мабуть, важчий, чим фізичний. І їхні правила гри ФСБшні, між собою майже люди не спілкуються відверто на політичні теми. Бояться, тому що ти не знаєш кому що сказати, і де вони свої щупальці ФСБшні запустили”, – ділиться очільник військової адміністрації.
Допомога своїм: підтримка військових і переселенців
Сьогодні близько 50% жителів громади, приблизно 3500 людей, залишаються на окупованій території. За оцінкою голови громади, лише близько 5% населення співпрацюють з окупантами, а деяким байдуже, під яким прапором жити. Водночас, за його словами, більшість залишились через сімейні обставини, догляд за літніми батьками або неможливість залишити майно. Про відсутність підтримки влади свідчить і мала кількість учасників на заходах, присвячених 9 травня – всього 12 осіб.
“Це тільки члени тих родин, хто є колаборантом. … Мене радує як голову, що люди не йдуть і не підтримують цю владу і їхні свята”, – зазначив Ігор Гнатуша.
Попри війну та евакуацію, громада продовжує підтримувати своїх – тих, хто на фронті, і тих, хто виїхав. Кожен військовослужбовець, який підписав контракт, отримує від громади 20 тисяч гривень одноразової допомоги. Якщо боєць отримав поранення – до 30 тисяч.
Переселенцям із громади допомагають у першу чергу за станом здоров’я: онкохворим, а також тим, хто потребує операцій. Крім цього, регулярно роздають гуманітарну допомогу: продукти, засоби гігієни. Голова Комиш-Зорянської громади зазначив, що і він, і працівники, постійно на зв’язку із населенням.
“Якщо брати взагалі спілкування з людьми, ну от я сам в ВПОшник, нам важливо і спілкування в тому числі, крім матеріальних речей. Бо переселенець зрозуміє лише переселенця. Ну, на превеликий жаль, чи на щастя, так воно і є: зубний біль зрозумієш тоді, коли зуб болить”, – каже голова громади.
Деокупація: плани та закупівлі
Зараз у громади є чіткий план дій на випадок деокупації. План передбачає поетапне відновлення: від прибирання зруйнованої інфраструктури до запуску послуг ЦНАПу. Команда громади вже вивчила досвід деокупованих територій Херсонщини та Харківщини, має прямий контакт із керівниками тамтешніх громад. Продумали дії і щодо розмінування – відпрацьована робота із поліцією та ДСНС.
Минулого року видання “Локатор-Медіа” повідомляло, що попри окупацію Комиш-Зорі, місцева влада у 2023 році витратила щонайменше 8 мільйонів гривень на закупівлю техніки й пального для громади. Йдеться про автопідйомник, самоскид, вакуумну очисну машину, автоцистерну та понад 24 тисячі літрів бензину й дизпального палива. Також були придбані причепи, прапори України та легковий автомобіль Renault Duster. Більшість з цих закупівель віднесли до витрат на відновлення громади.
Ігор Гнатуша спростував закупівлю автівки та пояснив: всю техніку закупили завчасно, бо чекати на неї після деокупації буде пізно. За його словами, після звільнення будь-яких населених пунктів потрібна не лише гуманітарна допомога, а й оперативна робота на території. Крім цього, у той період всі сподівались на визволення через контрнаступ ЗСУ.
“Ми з колегами спілкувалися, які були деокуповані. Коли ти заходиш і не даєш послугу, то просто словами ти нічого не зробиш. Це все треба розгрібати, тому що сама деокупація, вона не проходить просто так. Це є руйнування. Тому була можливість, і ми базово підготувались до цього. … Це такий, скажімо, запас. Бо грантові речі, вони заходять з запізненням, як правило, а це треба сьогодні. Є там ціла процедура по грантових речах. І це (техніка, – ред.) може і півроку йти”.
Техніка поки не використовується. Однак, якщо деокупація затягнеться, її будуть використовувати у Запоріжжі або інших громадах, де буде потреба. А от частину прапорів вже використовують на кладовищах – їх встановлюють на могилах загиблих військових і замінюють щопівроку.
📢 Inform.zp.ua працює, щоб ви знали правду. Ми щодня збираємо важливі новини про Запоріжжя, окуповані території та життя в регіоні. Якщо наша робота важлива для вас, підтримайте редакцію донатом — ваша допомога дозволить нам продовжувати писати для вас! ❤️ Підтримати: за посиланням 👈