Згідно з повідомленням Всесвітньої організації охорони здоров’я, у нинішній ситуації одна четверта українців стикається з розладами психіки. Серед головних ризиків таких розладів фахівці називають депресію, тривожний розлад і посттравматичний стресовий синдром (ПТСР). Проте багато випадків розладів залишаються невиявленими, оскільки більшість українців не звертаються за допомогою до фахівців.
На прикладі людини, хворої на шизофренію, розповідаємо, чи варто боятися звертатися за допомогою до психотерапевтів.
Шизофренія – це серйозний хронічний та пожиттєвий психічний розлад, який передається спадково чи може бути викликаним через вживання психоактивних речовин. Захворювання залежно від синдрому, може мати різні форми, відповідно, й різні симптоми.
Узагальнені статистичні дані про поширеність хвороби є дуже приблизними. Приблизно 1 зі 100 людей може страждати від шизофренії протягом свого життя. Це означає, що на сьогодні у світі може бути приблизно 80 мільйонів людей із цим розладом.
Основними симптомами є: параноя, марність, апатія, слухові чи зорові галюцинації, хворий може мати “голоси” в голові, які наказують йому, що робити. Без допомоги медичних спеціалістів хвороба може прогресувати, що призведе до повної непрацездатності людини.
Людина, яка має діагноз “шизофренія”, неодноразово лежала у психіатричній клініці, погодилася дати це інтерв’ю. Через те, що героїня вирішила зберігати анонімність, назвемо її Вікторія. Їй 20 років, вона вступила в університет на графічну дизайнерку, адже з дитинства її хобі було малювання картин.
Вікторіє, як ти зрозуміла, що твій діагноз – шизофренія?
– Я була звичайним підлітком до 14 років. Я помітила, що в мене затяжний стресовий стан, я приходила зі школи та просто плакала без усіляких причин. Мене ніхто не міг заспокоїти. Потім почалися панічні атаки. Світ офарбувався чорними відтінками. Згодом батьки повели мене до психотерапевта, він поставив мені діагноз “депресія”. Після цього я почала лікуватися у психіатричній лікарні. Там думали, що у мене порушення емоцій, тому й поставили “депресію”. Мені ставало тільки гірше, тому мене поклали в стаціонар. Виявилося, що в мене шизофренія. А якщо бути точнішою, мені поставили “шизотипічний розлад особистості”. Так як була неповнолітньою, діагноз могли поставити тільки такий.
Як до тебе ставилися медичні працівники?
– По-різному. Одні жаліли, могли мене обнімати, цілувати, заспокоювати, наприклад, під час панічних атак. Інші мене недолюблювали, можливо, мені так здавалось, але в мене було враження, ніби я їх дістала своїми приступами панічних атак. Все залежить від людини. Мій лікар в стаціонарі був звичайним лікарем. Якщо в тебе якась проблема – йдеш і розповідаєш про неї, лікар підбере разом з тобою той варіант лікування, який тобі більш підійде. Мій психіатр не жалів мене, але й не був холоднокровним. Був якийсь баланс, розмови тільки по суті. Я лікувалася у державній психіатричній лікарні в Запоріжжі. Єдиний мінус був у тому, що через великий наплив людей у відділення, лікар просто фізично не міг приділяти достатньо уваги всім.
Чи погіршується форма хвороби з того моменту, як ти дізналася про свій діагноз?
– Ні, мені стало краще, я рідше впадаю в депресію, ще рідше “ловлю” панічні атаки. Це все завдяки лікуванню, в мене вже майже немає голосів, маячні, галюцинацій.
Чим відрізняється сприйняття світу психічно здорової людини та людини з шизофренією?
– Тим, що ти знаходишся ніби у постійному стресі, котрий включає в себе неадекватні думки та ідеї, депресивні епізоди. Якщо не лікуєшся, то очікуєш постійної підстави, стресу, тобі здається, що ти – це не ти, тобто впадаєш у дереалізацію або у деперсоналізацію. На щастя, у мене почали це коригувати лікарі, отже галюцинації, депресія та страх, що мене вб’ють тощо зникли.
Як ти можеш описати слухові та зорові галюцинації?
– Так як в мене частіше були слухові галюцинації, почну з них. Я постійно чула чоловічий голос у своїй голові, він сказав мені, що він моє альтер его, представився він Віталієм.
Чи заважав тобі жити Віталій?
– Це був, як би сказати… Ніби друг в моїй голові. З’явився він так: я почула, що окрім мого внутрішнього голосу з’явився якийсь інший, з часом я зрозуміла, що це Віталік. Я з ним могла поговорити, він міг давати мені поради. Наприклад, коли я йшла по вулиці та мені було страшно, він казав мені, що все буде добре і перейматися нічого. Але Віталік зник завдяки лікуванню. Є “хороші” галюцинації, є “погані”. “Хороші” укладаються саме у порадах, вони можуть бути абсолютно різними та іноді дійсно приносять користь. “Погані” підштовхували мене на селфхарм (від англ. self-harm, що дослівно перекладають як «пошкодження власного тіла»), маячню, маніакальні ідеї та на спроби самогубства. Але я розуміла, що галюцинації не можуть бути чимось нормальним, тож навіть “хороші” галюцинації – це привід звернутися до лікаря, адже “хороші” вони тільки на початку.
Що з приводу зорових галюцинацій?
– Я розуміла, що це були галюцинації, але вони мене дуже лякали… В основному це були павуки, силуети різноманітних істот та люди.
Якби у тебе була можливість повернутись у минуле, коли ти ще була здоровою людиною, й не мати досвіду з твоїм захворюванням, щоб ти обрала?
– Знаєш, у всьому треба шукати плюси. Завдяки цьому діагнозу я можу, наприклад, отримувати пенсію. Креативність та уява у людей з таким самим захворюванням, як в мене, на максимальному рівні. Завдяки цьому ти можеш робити прикольні речі, створювати власними руками мистецтво. Я дуже гарно малюю, мені подобається це робити, я бачу себе у творчих напрямках. Ти набагато тонкіше відчуваєш цей світ. Інтуїція в мене також на максимумі, а от з логікою бувають проблеми. З одного боку, це добре, адже коли відбувається щось хороше, ти відчуваєш емоції більш насичено та яскраво. Але коли відбувається щось погане, то я легко можу впасти у тяжку форму депресії. Моя відповідь – ні, я б нічого не змінювала. Я не вважаю це захворюванням, я вважаю це особливістю особистості, адже так як в мене не “запущена” фаза, я лікуюсь. Можу як і всі інші навчатися, працювати і т.д.
Що б ти порадила людям, які бояться йти до лікаря, думаючи, що в них психічні розлади?
– Якщо вони бояться “клейма”, то не перейматесь. Адже в нормальних лікарнях все анонімно та конфіденційно. Якщо бояться засудження оточуючих людей, тоді знайте, що вам не потрібні люди, які вас засуджують через хворобу. Якщо в тебе ламається рука, то ти не боїшся йти до лікаря, не думаєш, що скажуть інші, що ти якийсь слабкий чи якийсь “не такий”. Якщо боїтеся, що вас підсадять на таблетки, ти завжди можеш розповісти про свої побоювання лікарю. Задача тобі допомогти, навіть якщо ти задаси дурне питання, тут нічого страшного немає, все індивідуально. Звісно, “злізти” з таблеток просто так не вийде, ти повинен прийти до лікаря та сказати про те, що хочеш припинити лікування. Психіатр допоможе зробити це правильно.
Авторка: Еліна Кошовець
