Одним з найвідоміших українських журналістів навіть через 23 роки залишається Георгій Гонгадзе. Його журналістська діяльність тримала в напрузі навіть тогочасне вище керівництво країни. Через свою роботу та жагу розповідати правду світові Гонгадзе поквитався власним життям.
Гонгадзе викрали пізно увечері 16 вересня 2000 року у Києві. Тієї ж ночі він був убитий на околицях столиці. Лише за півтора місяця після цього дня в Таращанському лісі під Києвом знайдуть обезголовлене тіло Георгія. За два з половиною місяці наприкінці листопада розгориться «касетний скандал» — і в контексті вбивства прозвучить ім’я Леоніда Кучми. Поховають журналіста лише у березні 2016 року, більш ніж за 15 років після вбивства. Замовників злочину не названо дотепер.
Яким був журналіст Георгій Гонгадзе та за що насправді його позбавили життя?
Український журналіст грузинського походження
Георгій Гонгадзе наприкінці приїхав із Тбілісі навчатися у Львівський національний університет ім.Франка на філологічний факультет. Проте на початку 90-х він був змушений повернутися до Грузії, аби участь у боях на боці грузинських військ та знімати на батьківщині документальне кіно.
Після перемоги повстання Гонгадзе повернувся до Львова, почав займатися кінодокументалістикою, познайомився зі студенткою юрфаку ЛНУ Мирославою Петришиною, яка у 1995 році стала його дружиною. У 1997 році у них народилися дочки-близнюки Нонна та Соломія (Нана та Соломія).
Напередодні президентських виборів 1999 року журналіст почав вести щоденну інформаційну програму Перший тур із Георгієм Гонгадзе у прямому ефірі радіостанції Континент, очолював інформаційну службу на цьому радіо.
У квітні 2000 року Гонгадзе став співзасновником і першим головним редактором інтернет-видання Українська правда. УП запрацювала наступного дня після скандального референдуму, ініційованого Леонідом Кучмою — на нього було винесено питання щодо фактичного посилення повноважень президента та скорочення ролі Верховної Ради. І хоча на той момент онлайн-сегмент журналістки в Україні тільки-но зароджувався, УП стала майданчиком для критичних та гострих публікацій.
Фото: Українська Правда
Саме на період 1998—2000 років припадає пік протистояння журналіста з українською владою. Гонгадзе славився «незручними» питаннями в прямих ефірах телепередач.
Журналіст активно виступав проти тиску на українські ЗМІ. У грудні 1999 року Ґонґадзе оприлюднив у США відкритий лист про факти утиску свободи слова в Україні, під яким зібрав підписи 60 журналістів. Саме в ці дні Леонід Кучма перебував у США з візитом.
Раптове зникнення журналіста
17 вересня 2000 року на “Українській правді”, створеній ним за п’ять місяців до викрадення, з’явиться замітка із заголовком: “Георгій Гонгадзе зник!!!”.
“У суботу 16 вересня пізно ввечері, зник керівник проекту “Українська правда” Георгій Гонгадзе. О 22:20 він вийшов з будівлі на бульварі Лесі Українки і попрямував додому. На нього чекали дружина та двоє трирічних дітей, але вдома він так і не з’явився.
Протягом усієї ночі друзі обдзвонювали лікарні та станції швидкої допомоги, але марно. Оскільки він людина відповідальна, то не могла зникнути просто так. Справа в тому, що без нього дружина та діти не могли потрапити до квартири, оскільки ключів у них не було. Він про це знав і тому поспішав додому.
Міліція Києва продовжує пошуки журналіста. Спеціальні оперативні дії, які проводилися протягом усієї ночі, поки що не принесли жодних результатів”.
Незабаром до посольства Грузії в Україні зателефонує анонім і розповість, що Георгія слід шукати у Московському районі Києва у бік Феофанії.
Серед тих, хто може щось знати про його долю, пролунають імена міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, голови депутатської групи “Відродження регіонів” та одного із керівників виборчої кампанії Леоніда Кучми на президентських виборах 1999 року Олександра Волкова, якого називали “директором парламенту” , та кримінального авторитету Киселя
Ще за кілька днів з’явиться нове наведення. Гонгадзе нібито бачили увечері 17 вересня у районі площі Толстого – у барі “У Еріка”.
На дев’ятий день після зникнення Гонгадзе перший заступник міністра МВС Микола Джига відрапортує: у пошуках зниклого журналіста міліція обстежила 17 тисяч об’єктів, зокрема, 3208 тисяч будівель, 4815 тисяч підвалів, 2232 тисячі каналізаційних шахт, 39 баз відпочинку, 67 автокооперацій. Слідів Георгія виявити не вдалося.
28 вересня 2000 р. лідер СПУ Олександр Мороз оприлюднив у Верховній Раді записи, які згодом отримали назву “плівки Мельниченка”. Це аудіозаписи, нібито таємно зроблені майором президентської охорони Миколою Мельниченком (2001 р. отримав політичний притулок у США) у кабінеті президента – на них Кучма обговорює Гонгадзе як проблему почергово з головою МВС Юрієм Кравченком, генпрокурором Михайлом Порьокачом президентської адміністрації Володимиром Литвином. На одному із записів президент нібито наказує міністру Кравченку “розібратися” з неугодним журналістом, а на іншому Кравченко звітує перед Кучмою про виконану роботу. Експертизи аудіозаписів, проведені у США та Європі, визнали справжність голосу Кучми. Однак через те, що записи Мельниченка проводилися на цифровий диктофон, експерти не змогли ні довести, ні спростувати можливість подальшого її монтування.
Фото: AP
2 листопада 2000 р. у лісі під Таращею (Київська область) знайшли обезголовлене тіло, яке, як вважає слідство, належить Гонгадзе.
27 лютого 2001-го Генпрокуратура України визнала факт смерті Гонгадзе та порушила справу за статтею “Умисне вбивство”.
15 травня 2001 р. Кучма заявив, що знає імена вбивць. Наступного дня міністр внутрішніх справ Юрій Смирнов оголосив, що вбивство не має політичних мотивів і скоєно “з хуліганських спонукань” двома карними злочинцями, які загинули у грудні 2000-го.
3 вересня 2002 р. ГПУ визнала, що тіло, знайдене у лісі, належить Гонгадзе.
Викрадачами журналіста були генерал Олексій Пукач (на той момент — начальник головного управління карного розшуку МВС України) та троє його підлеглих: міліціонери Валерій Костенко, Микола Протасов та Олександр Попович.
Подробиці подальших подій було оголошено через багато років, у тому числі у фіналі судового процесу над Пукачем у січні 2013 року.
Четверо викрадачів вивезли Гонгадзе до лісу Київської області. Там один із міліціонерів за вказівкою Пукача вирив лопатою яму близько метра завглибшки. Журналіста в цей момент утримували у службовому автомобілі Hyundai Sonata. Потім йому зв’язали руки і віднесли до викопаної ями. Незважаючи на прохання Георгія зберегти йому життя, Пукач спробував задушити Ґонґадзе руками, поки решта тримала його за плечі. Позбавити журналіста життя таким чином не вдалося, тому Пукач задушив ременем від його ж штанів.
Журналіст загинув близько 1:00 17 вересня. Переконавшись, що він мертвий, Пукач, Протасов та Костенко скинули тіло в яму, облили його бензином та підпалили. Потім замаскували місце вбивства та перевірили, чи не залишили там особисті речі.
Через кілька тижнів у жовтні 2000 року Пукач спробував ще більше приховати сліди злочину. Він прибув на місце поховання Гонгадзе, викопав його тіло та відвіз до лісництва Таращанського району Київської області. Генерал МВС сокирою відчленував голову від тіла вбитого журналіста, закопав його тіло та окремо голову.
Увічнення пам’яті
23 серпня 2005 року Указом Віктора Ющенка Георгію Гонгадзе було посмертно присуджено звання Героя України з удостоюванням ордена Держави (за самовіддане служіння українському народу, громадянську мужність, виявлену у відстоюванні ідеалів демократії та свободи слова, вірність журналістській справі).
19 квітня 2006 року ім’я Георгія Гонгадзе було надано Машинобудівній вулиці міста Києва.
9 лютого 2007 року Машинобудівною вулицею повернули її стару назву, а на честь Георгія Гонгадзе перейменували проспект Радянської України.
22 грудня 2008 року в Києві у сквері на вулиці Великій Васильківській (Червоноармійській) було відкрито пам’ятник Георгію Гонгадзе та журналістам, які загинули за свободу слова. Мати журналіста була проти встановлення пам’ятника.
Журналістові надали звання почесного громадянина Києва.
Його ім’ям названо загальноосвітню школу № 329 «Логос» у місті Києві.
За час війни в Україні окупанти вбили понад 20 українських та іноземних журналістів. Понад сто регіональних медіа змушені були припинити роботу через загрози.
Про це повідомляє пресслужба МЗС України. Заява оприлюднена з нагоди Всесвітнього дня свободи преси 3 травня.
