Добровольчий медичний батальйон “Госпітальєри” працює у зоні бойових дій в Україні ще з початку російсько-української війни у 2014 році. Вони займаються домедичною, першою медичною допомогою та евакуюють поранених бійців із найгарячіших ділянок фронту. Зараз на передовій працює більш ніж 50 екіпажів парамедиків.
Більше про евакуацію поранених з поля бою, роботу на фронті і волонтерство під час війни в інтерв’ю із військовим парамедиком добровольчого медичного батальйону “Госпітальєри” – В’ячеславом Худяковим.
В’ячеславе, чим Ви займались до 24 лютого і чи були передчуття того, що почнеться повномасштабне вторгнення?
До повномасштабного вторгнення займався бізнесом, пошивом вігвамів і подушок-іграшок для дітей. Волонтерством я займався ще з 2014 року, оскільки для мене війна почалась ще тоді.
Після того, як “псевдоутворення” лнр і днр прийняли в склад нашого сусіда всі ілюзії зникли і у нас (батальйону “Госпітальєри” – прим.ред.) тоді з’явилась інформація, хто і де повинен бути на той час (вторгнення росії – прим.ред.). Десь за пару днів у мене вже була інформація, куди їхати на випадок повномасштабного вторгнення.
24 лютого я був у Запоріжжі, навіть не спав. У мене було таке відчуття, як під час Майдану, коли ми повернулись із Києва, були в Запоріжжі та чекали на новини, коли був розстріл Небесної сотні. Перші вибухи я чув на Запоріжжі-2, здається, в районі аеропорту. На той момент я був відповідальний за бомбосховище у під’їзді свого дому. Відкривали та закривали перший місяць. Потім я вирішив, що буду більш корисний не внизу, а якщо буду щось робити.
Я домовився із батальйоном, що поки я не вивезу близьких людей за кордон, я залишаюся в Запоріжжі. Плюс до Запоріжжя теж підходили (окупанти – прим.ред.) і ми вже думали, що робити, якщо будуть бої в місті. Я зібрав людей, з якими я був впевнений, що ми будемо захищати. На п’ять людей вже замовив спорядження.
Потім так сталось, що через мене почали приходити великі партії турнікетів, аптечок. Це все передавалось, як запорізьким добровольчим підрозділам, так і на базу в Дніпропетровську область. Роботи було вдосталь. Через те, що до мене є довіра, люди відправляли саме на мене, бо знали, що я в Запоріжжі, я це зможу прийняти. В потягах, які привозили до нас допомогу було спорядження на десятки тисяч доларів і добре, що коробки були не марковані та про це ніхто не знав. Бо і супроводу у таких вантажів не було. Поки я був корисний у Запоріжжі, я залишався у Запоріжжі. Через деякий час я зрозумів, що волонтерство — це добре, але вже можна і на виїзди.
Багато моїх друзів пішли на фронт, деякі вже загинули. Я в Запоріжжі живу тільки 10 років і у мене все коло друзів і знайомих близьке до війни. Або до інтелектуальних ігор, квізів, в які ми грали ще до війни. Наприклад, капітан однієї з конкурентних команд пішов у військо, служить у запорізькій ТрО. У мене просто “бульбашка” така – військова. “Ухилянтів” точно немає. У мене, наприклад, трохи зі здоров’ям не та ситуація, щоб кинути парамедичний напрямок і піти просто звичайним стрільцем у військо.
В чому полягає робота парамедиків батальйону “Госпітальєри”? Як відбувається евакуація поранених із поля бою?
У батальоні “Госпітальєри” я обрав собі “кейсевак” – евакуацію з поля бою до стабпункту. А для “медеваку” (медичний автомобіль, який зустрічає поранених у відносно безпечному місці і везе їх до лікарні – прим.ред.) повинна бути освіта, бо це реанімобіль або щось близьке до нього і супровід вже стабілізованого пораненого до лікарні.
Коли “кейсевак” везе пораненого до стабпункту, час транспортування складає від 5 хвилин до півгодини. За цей час нам потрібно довести пораненого до стабпункту, де є світло, тепло, де спокійно, де його можуть стабілізувати та підготувати до відправки у лікарню. А вже у лікарню, умовно, можна їхати до Дніпра чи аж до Києва. Тому потрібен лікар з освітою та досвідом. У мене такого немає, тому я обрав з одного боку простий, а з іншого більш відповідальний та більш ризиковий, бо ситуації бувають різні. Наше завдання — забрати людину з поля бою. Ніхто в “червоній зоні” не буде щось зашивати або вправляти ногу. Там швидко забрали і швидко повезли, наприклад, в “жовту зону”, де немає небезпеки для життя, в першу чергу, свого. Якщо медики будуть поранені або загинуть — це буде ще більшою проблемою.
Оскільки ми добровольчий батальйон, то нас запрошує до себе конкретний підрозділ батальйон, чи навіть рота. Командири пишуть нашому комбату Яні Зінкевич про те, на яку саме позицію потрібен екіпаж парамедиків на евакуацію. Тобто, є запит, який узгоджується і ми їдемо. Наприклад, є запит на Лиман, стоїть така-то бригада, вони просять на підтримку екіпаж “кейсевак” і “медевак”. Ми їдемо на ротацію або на два тижні, або на місяць. Це залежить від факторів, як йде наступ чи оборона, від ситуації на лінії фронту та екіпажу, оскільки ми добровольці. Тобто, ми можемо самі вирішувати, на скільки їхати.
Зазвичай нас в команді по троє, але були випадки ми працювали вдвох. Це водій, який може мати бойові навички, його завдання нас вивезти та закрити двері автомобіля. Бо ми вже працюємо з пораненим і не питаємо, чи всі сіли. Перший парамедик більш досвічений, другий — на підхваті, який може і турнікет подати, і розчин зробити, і крапельницю зробити. Коли ми працювали вдвох, то у мене був водій, а я був єдиним парамедиком. У нас було 5 хвилин до стабпункту — цього було достатньо.
Які вишколи і як часто треба проходити, щоб підтримувати та вдосконалювати знання та навички?
У мене останній вишкіл був від 2015 року, я його з того часу не поновлював, але скоро поїду знову на вишкіл. Також є протоколи, які постійно оновлюються. Тобто їх потрібно читати й перечитувати. Ще у мене залишились конспекти з того часу. Скоро буду проходити вишкіл у Києві, бо у нас база “Госпітальєрів” там. Перший звичайний вишкіл проходив тиждень, а зараз це буде підвищення кваліфікації, десь на 4 дні.
Наприклад, в минулий раз проходив вишкіл у Дніпропетровській області. Як це було: приїжджає група курсантів, їх розселяють по кімнатах і по будиночках. Потім проходить частина теорії, якісь фізичні вправи, щоб розуміти, що людина фізично може хоч 10 хвилин протриматись і донести пораненого.
На теорії розповідають, що ми робимо, які алгоритми надання допомоги. Потім практика по кожному пункту, потім симуляції поранень. Наприклад, кажуть у тебе постріл або міна прилетіла, треба накласти самому собі турнікет чи накласти умовному пораненому.
Є симуляції вночі, дуже класні. Це може бути й на 5-й, і на 7-й день. Це виїзд по типу бойового, якщо ми десь на полігоні, то це і стрільба, і вибухівка, близько до справжнього обстрілу або бою. Є розподіл на групи. Дають, наприклад, завдання знайти пораненого по лісу, допомогти та привезти на стабпункт. Перевіряються навички в наближенні до бойових умов, як людина реагує на постріли, як реагує на стрес. І вже потім проходить звичайний екзамен. Якщо все вмієш і можеш, отримуєш сертифікат і можливість пройти першу ротацію.
Які специфічні навички повинен мати парамедик для того, щоб працювати з пораненими та евакуювати їх з поля бою? До чого треба готуватись?
Готуватись до крові. Є, наприклад, люди, які не переносять свою кров, а інші дивляться і думають “кров то й кров”, а якщо порізав свій палець, то буває падають без свідомості. А буває навпаки.
Керівництво підрозділу, до якого ми приписані намагається тримати нас у відносній безпеці. Якщо будуть проблеми з парамедиками — будуть проблеми у всього підрозділу. Ми живемо у підвалах, без світла, але з генераторами, зі Старлінками. Умовно кажучи, ми живемо з дахом. Їжу ми самі готуємо, як звичайні бійці.
Має бути витривалість, стійкість духу. Звичайно, щоб підняти ноші, витягнути пораненого має бути фізична сила. Але спеціально для цього качатись не треба. На вишколі є протокол та алгоритми, за якими ми працюємо. Заплутатись можна тільки в якомусь стані шоку. Щоб не заплутатись, є вишкіл і є перші ротації, вони неважкі. Буває різне, інколи по п’ять днів немає роботи, а ти ж приїхав щось робити і десь ми може були більше потрібні. А з іншого боку, якщо нас запросили, то щось очікували на тій ділянці фронту.
Коли пишуть про втрати, не завжди означає, що це безповоротно, не завжди це означає, що люди загинули. Іноді це може бути травма, ампутація. Але якщо не буде вчасної допомоги, то проблема, яка здавалась невеличкою, вона може стати дуже великою.
У нас, наприклад, є “сортування”, коли є “важкий”, “середній” і “легкий”, ми допомагаємо середньому. Бо поки ми будемо допомагати важкому, середній може стати важким. Тому ми допомагаємо середньому, бо легкий скоріш за все може сам собі надати допомогу, просто під контролем.
Сенс в тому, щоб вивести людину туди, де немає обстрілів, або вони не такі сильні. Бо поки ти будеш допомагати там, де був приліт, там ще може бути приліт. Неможливо передбачити, якщо ти зупинишся або сховаєшся, що саме туди не прилетить.
У жовтні минулого року ми приїхали на ротацію, в обід познайомились із тими, хто був у стабпункті, поїхали розвідати дорогу до шпиталю для евакуації. Повернулись увечері, коли вже стемніло. Я подивився, а в 125 метрах від нас була школа навіть з цілими вікнами. Бо у нас був вибір міх хатинкою, яка була незручна, бо там був стабпункт, ми там жили і їли. Ми подивились ту школу і вирішили заїхати зранку. І напередодні вночі туди прилетіли дві С-300. Якби ми потрапили під обстріл саме в школі, нас би там навіть не шукали, бо ми б не встигли сказати, що ми переїхали.
За допомогою якого транспорту вивозите поранених бійців? Чим оснащені автомобілі?
Екіпаж “кейсеваку” зазвичай їздить на пікапі, у якого є висока проходимість. Там може не бути якогось обладнання, але там є навіси з тактмедом, де є все необхідне і місце під ноші. Бували такі ситуації, що в пікап можна було занести двох лежачих чи посадити шість осіб “середніх” і швидко повести. Є, наприклад, мінівени по типу Volkswagen t4/t5 або Mercedes vito, який був у нас, але він проходимий і там вже було обладнання: монітор пацієнта, на якому ми контролювали ситуацію, кисневий концентратор, дефібрилятор. Це вже залежить від того, як вдалось укомплектувати автівку. А є взагалі реанімобілі, як звичайна швидка, тільки іншого кольору. Там вже повністю все обладнане. такий “медевак” везе від стабпункту, польового шпиталю до лікарні в залежності від поранень.
В будь-якій ситуації ми веземо до шпиталю. Там знають: хто ми, що ми, чого ми приїхали. Але ми все одно заповнюємо форму, в якому вказуємо: яке поранення, хто то є, що ми вкололи, що дали. Якщо боєць загинув, так само, є морги, куди ми передаємо.
Кому підпорядковуються добровольчі батальйони “Госпітальєрів”? Як відбувається взаємодія зі Збройними силами України?
Взагалі ми добровольці, але коли ми приїжджаємо на фронт, то підпорядковуємось тому підрозділу, який нас запросив. Тобто, це Збройні сили чи Нацгвардія. З одного боку — нікому не підпорядковуємось, а з іншого, коли ми приїхали, у нас є бойове розпорядження, рації для зв’язку зі штабом, по ним нас викликають за потреби. Бувають ситуації, коли не треба бути на точці евакуації і чергувати дві доби, якщо нічого не відбувається і в підрозділах знають, що нічого не відбувається. Штурмових дій немає, є окопна війна, а у кожному підрозділі є свої медики. Проте бойовий медик не може кинути решту бійців, щоб відвести одного в інше місце. Для цього вони передають поранених нам, а самі повертаються на позиції. Це їх завдання.
Хто допомагає закуповувати медичне обладнання та спорядження для роботи на фронті й закриває потреби парамедиків?
Це суто благодійники, які допомагають нам. Це можна зробити, наприклад, за допомогою концертів, які роблять на підтримку. Або є донори, які вже знають батальйон, тому що він існує з 2014 року і збирають гроші чи якийсь тактмед, обладнання чи форму. На донати ми точно знаємо, що купити. Наприклад, комплекти зимової форми чи комплекти автомобільної гуми. Також люди можуть закупити турнікети та потом нам передати.
У мене є свої невеличкі донори, які закривають потреби в спорядженні чи в тактичній медицині. Але це все на дружбі, на зв’язках та довірі. Зараз збираю на пікап суто для свого екіпажу і буває бачу прізвища людей, які скидають по 20 гривень, але часто.
Яка зараз ситуація із кількістю парамедиків на фронті? Наскільки вистачає людей і ресурсів для евакуації й стабілізації поранених бійців?
Звичайно, не вистачає. Я не володію інформацією по всьому фронту, але якби у нас була можливість зробити ще 50 екіпажів, думаю у нас були б ще 50 екіпажів. Бо є структури схожі на нас, вони теж їздять, але запит є завжди. Наприклад, у нашому внутрішньому чаті завжди є запит на парамедиків на той чи інший напрямок. Якби ми знали, що у нас ще є ресурс, ми б відповідали на запити військових частіше.
Два тижні побути на ротації — це з одного боку небагато, але людина виривається зі свого життя. Умовно дівчина, яка ще вчора навчалась в університеті, а зараз у неї є два тижні ротації, вона вирішує їхати у свою робочу відпустку. Вона не може піти з роботи, бо їй не буде на що жити.
Як це працює в НАТО. Там є стрілець, як ще п’ять людей у його групі, але у нього навички парамедика підвищені. Кожен знає, що роботи, але цей стрілець знає це відмінно. Він знає всі нюанси, у нього є рюкзак парамедика, з яким може працювати тільки парамедик. Там є ін’єкції або інтубаційні трубки. Звичайна людина, навіть, яка вчилась і пройшла вишкіл може зробити не зовсім правильно. Грубо кажучи, на взвод має бути 4 парамедики. У нас як зараз відбувається, є стрілець, який ще виконує функції парамедика, і тягає із собою додатковий рюкзак. А якщо це було б по стандартах НАТО, то було б по-іншому. Буває так, що медики поранені, а нових ще не перевели в цю групу.
Що вам допомагає відновити емоційний і фізичний стан після ротацій?
Мені постійно хочеться повернутись після ротацій. Не те що це якийсь адреналіновий голод, іноді ти думаєш, що знаходячись тут, ти робиш замало. Там мені було спокійніше навіть під обстрілами С-300, Ураганів, які прилітали та не розривались в п’ятдесяти метрах від нас. Мені було простіше, бо я там був у броні, постійно був з аптечкою і побратими були поруч. Після однієї з ротацій я повернувся до Запоріжжя і вже не відчував себе у безпеці, тому що я був без броні. Одного разу вийшов на вулицю, коли ще вимикали світло, а у мене тихий двір, багатоповерхівки, геть немає світла і машин немає. Я вийшов в магазин, пройшов десь метрів 20 і накотила така паніка, бо я без броні, без зброї, от раптово якось перемкнувся.
Ти дуже швидко звикаєш до того, який там світ, тому коли повертаєшся з ротацій, трохи дивуєшся. Не тим, що люди гуляють чи по кафе сидять, це нормально, не проблема. Проблема в тому, яка може бути реакція на людину у формі, чи на машину.
Щоб відпочити можу серіали подивитись, сплю добре, вимикаю іноді телефон і відпочиваю. Бо не завжди так виходить на ротації, а тут, якщо є можливість. Ще ходжу в спортзал, і ногу треную, і щоб тонус загалом тримати. Добре, що в залі є сауна, для мене — це місце релаксу. Намагаюсь повертатись до цивільного життя і компенсувати “двіжами” із друзями, може бути якась гулянка, які військові не люблять, коли цивільні щось святкують. Але це такий самий вихід енергії, як кричати на полі бою.
