На сьогодні важливою є євроінтеграція у головах людей, бо реформи у державі – питання підконтрольне і навіть “добровільно примусове”
Євроінтеграція – це не лише ті зміни, які ініціює держава, не лише проекти реформ, які в країні крок за кроком запроваджують. Євроінтерграція – це також зміни у сусіпільстві, правильніше сказати – у головах суспільства. Це підвищення культури, дотримання моралі, етики та етикету. До цього також можна віднести і самоусвідомлення, взаємоповага та взаємна відповідальність один перед одним, розуміння та усвідомлення того, що люди усі рівні, незалежно від статусу, рівня доходу, стану здоров’я. Власне про останнє варто і треба поговорити.
Саме здоров’я – власне той визначальний фактор, який ставить нас в нерівні умови. Для когось відкриваються дороги та нові можливості, а хтось прикутий чи то до ліжка, чи до інвалідного візка. Здається, – інвалідність, звучить страшно і навіть депресивно. Коли ти обмежений в рухах, а забезпечення твоєї життєдіяльності залежить від інших людей. В Україні це дійсно страшно, бо немає потрібних умов та забезпечення максимально комфортного існування. У той час, в країнах, де людина є найбільшою ціннністю усе по-іншому. Там інваліди є повноцінними одиницями суспільства, які активно беруть участь у житті своїх населених пунктів. Вони відчувають потребу в собі, і хоч не можуть повноцінно рухатися – не почуваються гіршими чи менш придатними, ніж інші.
В умовах війни, коли люди повертаються скаліченими, ми мусимо це питання виносити на обговорення, шукати шляхи вирішення проблем та покращення умов людям з обмежиними рухами. Яка ситуація у Запоріжжі, що змінилося за останні кілька років, чи є прогрес у цьому складному питанні, ми запитаємо людей, які щодня переймоються життями інвалідів.
Юлія Рогачевська – координатор клубу рівні можливості, для людей з інвалідністю. Інеса Носенко – директор благодійного фонду “Мазаль Тов”, який вже більше 18 років відстежує ситуацію та впливає на процес формування комфортніших умов для людей з інвалідністю.
Як ви оцінюєте підтримку держави та органів місцевого самоврядування людей з обмеженими можливостями?
І.Н. – Ми на це дуже звертаємо увагу і нам є з чим порівнювати, адже більше 18 років “Мазаль Тов” займається питаннями людей, які мають ту чи іншу інвалідність та певний ступінь обмеженості в рухах, мають проблеми з мобільністю. Ми також працюємо з людьми, які мають ментальні розлади. В далекому минулому були лише окремі медичні програми, які давали ідіалогу між суспільством та владою. Вони були нечастими, тільки тимчасові та локальні. Активізувати свої дії, прийти хоча б на зустріч, людина з обмеженими рухами просто не мала змоги. Через інфраструктурні умови: пандуси, під’їзди, ліфти…
Протягом останнього часу ситуація значно покращилася, позитивна динаміка простежується. По-перше, інклюзивна освіта. Саме у Запорізька область стала провідною у цьому питанні і це справжній успіх. З одного боку це моніторинг – вивчення можливостей, з іншого – навчання людей та спілкування з тими, хто повинен працювати з інвалідами. Зараз є діалог між суспільством та владою. Ми маємо нагоду не лише “поплакатися” і розійтися, а точно розуміти, що на комісіях нас почують. Розраховувати на те, що ті чи інші містобудівні та архітектурні проекти будуть підтримані. Після діалогу з’являються справжні плани, які крок за кроком реалізовуємо. Нас почали запрошувати в якості експертів, для прийняття та оцінки певних об’єктів. Це чудовий приклад того, як після діалогу розпочалися конкретні практичні дії.
Ю.Р. – Зовсім нещодавно, щоб доїхати до пункту призначення людям з інвалідністю доводилося переживати справжні випробування, – стояти по півгодини, навіть годину у спеку та холод щоб дочекатися транспорту, до якого можуть зайти люди з обмеженим рухом. Зараз ми можемо подзвонити диспетчеру та поцікавитися в який час і де буде потрібний нам маршрут. Це, на перший погляд дрібниці, але я б оцінила це як великий і дуже потрібний крок. Пригадую, коли обладнували пляж у Запоріжжі, адаптовували його під людей з обмеженими можливостями, покликали людей на колясках, щоб вони протестували. Після того, як люди озвучили свої зауваження, була зроблена незначна реконструкція, переробили і врахували усі побажання. Діалог є і він позитивний. Дуже хотіло б ся, щоб були створені умови для пересування людей не лише на колясках, а й тих, хто ходить з допомогою так званих квадратів, чи паличок. Бо у нас, інколи абсолютно здоровій людині важко без ризиків перейти дорогу.
В країні сьогодні реалізовується величезна кількість реформ. Окремої, яка б точно допомогла людям з обмеженим рухом немає. Скажіть, чи достатньо тих змін, які принесе сукупність реформ в Україні для того, щоб забезпечити інвалідам комфортніші умови життя?
І.Н – За роки нашої діяльності можу сказати, що основною проблемою інвалідів в Україні є те, що їх виділили, відсунули, забули про те, що це члени громад, що вони талановиті та професійні. Вони такі ж громадяни, як і інші, а тому повинні бути інтегрованими у суспільство. В проектах реформ має бути чітко вказано, як працювати з інвалідами, чим вони мають бути забезпечені та на що можуть розраховувати. Якщо такі пункти будуть у складі кожної реформи – цього буде достатньо. А вони мають бути! В освітній реформі – дати змогу людям з інвалідністю навчатися, у медичній – комплексний підхід до здоров’я тієї чи іншої людини, щоб не вона просила допомоги, а що питання її здоров’я було на контролі в держави. Здорове суспільство – здорова нація та міцна держава, по-іншому бути не може!
У суспільстві також мусить бути мораль та духовність, цього в конституції на жаль не пропишеш, тому не все залежить від держави. Все частіше на зустрічах людей з інвалідністю я спостерігаю, як самі ж люди з обмеженням піднімають питання відповідальності та взаємоповаги. Це для мене показники розвитку суспільства.
Якось наші волонтери, разом із волонтерами на інвалідних колясках, перший раз поїхали на рок фестиваль. Ми мусили переконати охоронців порядку, що є необхідність зробити коридор, щоб люди на колясках мали змогу проїхати. Це ж питання безпеки, їх могли затиснути, могли трапитися травматичні випадки. Ми теж ініціювали діалог, щоб довести, що культуру суспільства варто піднімати і звертати увагу на тих, хто знаходиться поруч. Питання, які нас турбують потрібно озвучувати комплексно та усім, кого це стосується. Наведу приклад. Що можуть зробити одні колясочники у питанні створення інфраструктури для зручного пересування? Але ж низькі бордюри потрібні не лише інвалідам, а й матерям з дитячими колясками, велосипедистам, чому б разом не об’єднати зусилля заради досягнення результату, який принесе блага усім? Немає окремого закону, який зробить дороги доступними та безбар’єрними, тому, вирішення цієї проблеми повинна тримати на контролі громада міста. Якщо громадськість наполягатиме – влада почує!
Ю.Р – Зміни є, які інколи вражають до сліз. Якось проводили захід, не пам’ятаю що це було, здається якийсь волонтерський бал. Там було достаньо багато людей з інвалідністю. Наприкінці свята в учасників запитали: “Як ви поставилися до того, що на заході були інваліди?” Приблизно від 90% людей ми почули фразу: “А що, справді були люди з інвалідністю?” Про що це свідчить? Така реакція говорить про те, що суспільство прогресує, люди не виокремлюють інших, які менш мобільні! Це дуже важливо, є надія що люди обмеженими можливостями не будуть почуватися неповноцінними чи не самодостатніми.
Величезним скарбом України, на сьогодні є волонтерські рухи. У Запоріжжі сьогодні як мінімум два великі центри, чи краще сказати клуби, куди приходять люди з інвалідністю, обмінюються досвідом та думками. Часто для таких людей організовують різного роду заходи, навіть вишколи. Там інваліди навчаються, тренуються, комунікують як з людьми з обмеженими можливостями, там і звичайними. Вони не почуваються покинутими, чи не потрібними суспільству. А що є найбільш мотивуючим фактором? Ні, не гроші! Відчуття потрібності та самодостатності. Коли людина відчуває, що потрібна та корисна, вона може звернути гори, впоратися не лише з власнрими негараздами, а й суспільно важливими проблемами. Про це варто пам’ятати та старатися проявляти небайдужість.
Мирослава Балабан
