Запорізьке Соцмісто, відоме також як «Шосте селище» – це унікальна в масштабах Європи спроба побудувати «ідеальне місто». Зведене протягом 1929-1954 років навколо промислового гіганта, Дніпрогесу, воно стало архітектурною лабораторією, де випробували найсміливіші концепції ХХ століття: від радикального функціоналізму до сталінського ампіру.
Детальніше про Соцмісто – у цьому матеріалі.
Місто-конвеєр: як народилась ідея
Будівництво Соцміста розпочалось у 1929 році як відповідь на потребу в житлі для тисячі робітників та антитезою до «старих» міст з їхніми хаотичними вуличками та індивідуальними побутовими клопотами. Проєкт став результатом закритого конкурсу, перемогу в якому здобула група архітекторів під керівництвом Віктора Весніна.
Ідея полягала у створенні «міста-конвеєра». Замість хаотичної забудови запроваджувався чіткий квартальний поділ, де кожна ділянка мала вузькоспеціалізовану роль. Це селище стало унікальним відображенням усіх пошуків – від наївних оптимістичних сподівань до суворих адміністративних викликів – які проходила радянська урбаністика того часу. Архітектори вірили, що через організацію простору – спільні їдальні, клуби, пральні – можна змінити свідомість людей. Шосте селище проєктувалось як соціальне місто, що мало відрізнятись від капіталістичних аналогів не лише розмірами, а й принципами культурно-побутового обслуговування. Основним завданням було «усуспільнення побуту»: громадське обслуговування, навчання молодого покоління та задоволення культурних потреб.
Кожен квартал був розрахований на 500–3000 мешканців і мав власну внутрішню логіку:
- квартал №2 функціонував як житлокомбінат-комуна;
- квартал №4 виділявся як «школа-гігант»;
- квартал №1 був призначений для банно-прального комбінату.
Конструктивізм – прозорість та функція
Перша хвиля забудови – це тріумф «чистого конструктивізму». Архітектори відмовлялися від будь-якого декору, вважаючи, що естетика має впливати виключно з функціональності. На відміну від багатьох інших міст, де за планом ГОЕЛРО при заводах зводились примітивні бараки та казарми, Запоріжжя обрало шлях архітектурного новаторства. Фотографії Шостого селища стали окрасою обкладинок провідних журналів того часу, адже кожен об’єкт тут був результатом глибокого соціального пошуку. Етичною нормою стала простота зовнішнього вигляду, де архітектура виступила інструментом розв’язання соціальних завдань.
Свою особливу естетику район отримав завдяки артикському туфу. Після успішного застосування цього вулканічного каменю в машинному залі Дніпрогесу, ним фанерували житлові корпуси кварталу-комуни (арх. Ольга Яфа) та амбулаторне містечко (нині 3-тя міська лікарня). Цей матеріал у поєднанні з конструктивістськими прийомами – заглибленими вікнами, невагомими козирками над входами, круглими опорами-стовпами, плоскими дахами та виступаючими балконами – створював унікальний візуальний ритм. Особливу увагу приділяли озелененню: вулиці та двори проєктувалися з розрахунком на висадку вже дорослих 25-30-літніх дерев, що мало миттєво створити атмосферу комфорту. Символом епохи стали «градусники» – скляні вертикальні вітражі на сходових клітках, що пронизували фасади, наповнюючи простір світлом.
Проте до середини 1930-х років провідна естетична цілеспрямованість радянської архітектури почала коливатись. Після ухвали ЦК ВКП(б) «Про роботу з перебудови побуту» від 16 травня 1930 року та гострої боротьби між новаторськими і традиційними течіями у 1932-1934 роках, творча свобода архітекторів опинилась під загрозою. Командно-адміністративні методи керівництва, культ особи та прагнення однодумності почали диктувати нові правила.
Якщо в 1920-х головним баченням було вирішення соціальних завдань через архітектурну простоту, то в 1930-ті на арену вийшли нові лідери «пролетарської класики». Вони почали будувати для робітників так звані «будинки-палаци», які зовні вражали своєю парадністю та показовою розкішшю, проте всередині перетворювалися на звичайні комунальні квартири. Це був переломний момент, коли конструктивістська чесність форм почала витіснятися прагненням до декоративної величі, назавжди змінивши архітектурне обличчя Шостого селища.
Еволюція в Ар Деко
З середини 1930-х років архітектурний почерк Соцміста трансформувався. Конструктивістська оголеність почала поступатися місцем більш складним формам стилю Ар Деко. Цей період став цікавим експериментом, де талановиті архітектори-конструктивісти, попри зміну ідеологічного курсу, зуміли зберегти просторову вільність функціоналізму, водночас «одягнувши» фасади у класичне вбрання.
Саме в цей період архітектори почали формувати нову просторову структуру селища. При цьому за основу була взята незмінена ідея, але з додаванням важливого акценту – проєктується так звана 8-ма поздовжня вулиця. На той час вона була лише внутрішньою композиційною віссю Соцміста, однак саме їй було призначено в майбутньому стати частиною головного проспекту міста. Це стратегічне рішення дозволило після війни об’єднати новозбудоване Соцмісто з історичною частиною Запоріжжя в єдину урбаністичну систему. Архітектори починають активно використовувати класичні деталі: пілястри, кесони, канелюри, тяги та масивні карнизи. Однією з найцікавіших сторінок цього періоду стали «будинки-вставки» архітектора Віталія Лаврова, побудовані в 1936 році. Вони буквально «зшили» розрізнені триповерхові конструктивістські корпуси 9-го кварталу в єдині монументальні фронти. Ці вставки з їхніми наскрізними арками стали справжніми архітектурними воротами, що задавали новий масштаб вуличному простору. Цікаво, що саме в цих будівлях відбулося унікальне гармонійне поєднання новаторського конструктивізму (плоскі фасади та круглі вікна) з класичними елементами, створюючи величний архітектурний ритм.
Кульмінацією цього періоду та «родзинкою» всього Соцміста став знаменитий «Круглий будинок» на розі сучасної вулиці Незалежної України та Верхньої, спроєктований Віталієм Лавровим. Замість лінійних кварталів, архітектор обрав периметральну забудову, що завершується будівлею у вигляді незамкненого кола. Ця композиція «обіймає» внутрішній простір – затишний парк діаметром 150 метрів, який створював захищену зону тиші, ізольовану від гамору заводських районів. Вхід до цього ансамблю оформлювався монументальними класичними колонами, що задають урочистий, майже театральний тон.
Розвиток забудови отримала і колишня Алея Ентузіастів (тепер – проспект Металургів), кульмінацією якої став 3-й квартал, що замикає простір з боку площі перед заводами. Поєднання «старих» конструктивістських ідей із «новим» декором Ар Деко дозволило запорізьким майстрам створити ансамбль, який у 1937 році на Паризькій міжнародній виставці мистецтв та техніки був удостоєний найвищої нагороди – «Гран Прі», ставши визнаним світовим шедевром архітектури.
Привиди нездійснених планів
Історія будівництва Соцміста була б неповною без згадки про проєкти, які залишились лише в газетах та архівах. У січні 1935 року головний інженер проєкту П. М. Шродер анонсував неймовірні зміни: «З розгортанням будівництва буде зайнято острів Хортицю», – писав він у газеті «Червоне Запоріжжя». На щастя, Хортиця залишилась заповідником, а не промисловою зоною.
Того ж року планувалося звести «величезний готель на 300 номерів» вздовж сучасного проспекту Металургів. Хоча проєкт мав стати «останнім словом архітектури», він так і залишився в архівах. Проте «прекрасної архітектури кільцеподібний будинок», який Шродер також обіцяв у тій самій статті, все ж таки з’явився – ще той самий «Круглий будинок» про який ми вже згадували.
Повоєнний синтез
Після завершення Другої світової війни Запоріжжя постало перед новим завданням – відродити індустріальне серце міста. Відбудова Соцміста велася силами організацій «Дніпробуд» та «Запоріжбуд», а ключову роль у проєктуванні з 1945 року взяла на себе майстерня харківського «Міськбудпроєкту» під керівництвом архітектора Георгія Вегмана. До його команди увійшли фахівці, чия праця сформувала нове обличчя проспекту. Під керівництвом головного архітектора «Дніпробуду» Г. М. Орлова вони намагалися поєднати вцілілі конструктивістські ідеї з новою стилістикою сталінського ампіру.
У 1948 році Вегман реалізував один із найбільш виразних об’єктів того часу: на місці зруйнованого війною кінотеатру, ближче до Дніпрогесу, постав будинок, що зайняв цілий квартал. Його фасад був ускладнений монументальними еркерами та розкрепований потужним цоколем. Центром композиції стала висока наскрізна двоповерхова арка – за масштабом справді «тріумфальна», – а центральна вісь будівлі була акцентована скульптурною групою, встановленою на аттиковому постаменті.
Паралельно з цим архітектор Ісаак Козлінер працював над створенням системи вертикальних домінант, які мали задати ритм забудові проспекту. На розі 5-го кварталу з’явився масивний семиповерховий будинок-башта, а в 9-му кварталі виросла струнка дев’ятиповерхова вежа з шатром і шпилем, що стала архітектурним маркером в’їзду в Шосте селище з боку шляхопроводу.
Трансформація торкнулась і самого планування. Квартал №8, що був повністю зруйнований війною, був відбудований за проєктом майстерні Вегмана як периметральна забудова, де будинки з боку проспекту підвищилися до чотирьох поверхів. Особливо цікавим став проспект Металургів, де Вегман застосував прийом напівплощі – курдонера. Там з’явились три нові будівлі, чиї фасади цікаві своєю стилістичною «двоїстістю»: вони були вирішені ще в дусі довоєнного Ар Деко, тоді як наступні проєкти архітектора все більше схилялися до суворого класицизму.
Вегман мріяв завершити ансамбль проспекту в бік Дніпрогесу двома кутовими житловими будинками з високими баштами. Проте ці амбіції розбилися об реальність. У 1955 році вийшов указ «Про боротьбу з надмірностями», який назавжди зупинив реалізацію багатьох декоративних елементів. Кутові башти так і залишились недобудованими, ставши німими свідками кінця архітектурної епохи.
Єдиною масштабною громадською будівлею, яку вдалося втілити в цей період, став кіноконцертний зал ім. М. Глінки. Ця споруда, спроєктована Г. Вегманом, стала справжнім «храмом мистецтв». Її класичні форми, колонади та пропорції створили урочистий фон для пам’ятника видатному композитору. Цей зал став фінальним акордом великого архітектурного задуму, що трансформував Соцмісто з індустріального селища-конвеєра на парадний, монументальний ансамбль, який сьогодні є справжньою спадщиною запорізького модернізму та класики.
Спадщина світового рівня
Сьогодні Соцмісто – це «архітектурний музей просто неба», де кожен метр розповідає історію про сміливу спробу людей змінити світ через архітектуру. У 1937 та 1939 роках проєкти Соцміста здобували «Гран Прі» на всесвітніх виставках у Парижі та Нью-Йорку, доводячи, що запорізькі архітектори створили унікальний синтез мистецтва та індустрії. Район доповнений символічними об’єктами: від затишного пам’ятника Миколі Рибникову до металевого шпиля, що уособлює промислове Запоріжжя. Запорізькі історики та архітектори тривалий час боролися за включення цього унікального ансамблю до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, адже він є рідкісним зразком цілісної урбаністичної утопії. Проте, ці дискусії та процес підготовки номінаційного досьє були зупинені війною.
Авторка: Вікторія Волкова
📢 Inform.zp.ua створює спільноту тих, кому не байдуже Запоріжжя. Ми щодня працюємо, щоб ви першими дізнавалися важливі новини та знали правду про події в регіоні. Якщо вам важлива наша робота — долучайтеся до монобази та підтримуйте редакцію за посиланням ❤️