До повномасштабної війни фермерське господарство «Спайдер» Костянтина Паустовського обробляло 700 гектарів землі, а команда налічувала семеро працівників. Проте бойові дії кардинально змінили умови роботи: на полях знаходили нерозірвані снаряди, ангари знищили «Шахеди», а площі посівів скоротилися через зведення фортифікацій. Чотири роки аграрії з Преображенської громади працювали під постійними обстрілами, аж поки російський дрон не влучив в автомобіль керівника просто біля поля.
Про евакуацію техніки ночами, життя механізаторів у підвалах та спробу почати все з нуля на 50 гектарах орендованої землі під Запоріжжям — читайте в інтерв’ю Inform.zp.ua.
— Розкажіть про вашу діяльність до повномасштабного вторгнення. Скільки гектарів ви обробляли і яка була команда?
— У нас два підприємства. Загалом обробляли 700 гектарів. У команді було сім працівників, а на період збирання врожаю ми наймали ще додаткових людей. Займалися вирощуванням зернових культур, соняшнику. Господарство заснував мій батько, він понад 20 років цьому присвятив і всього мене навчив. П’ять років тому, ще до повномасштабної війни, я взяв управління на себе, а батько вже пішов на пенсію.
— Які у вас були плани на 2022 рік?
— Звичайно, були плани розвиватися. Хотіли оновлювати фермерське господарство, купувати нову техніку. Але почалося вторгнення, і довелося думати лише про те, як зберегти все, що маємо.
— Яким для вас було 24 лютого 2022 року?
— О шостій ранку я прокинувся від дзвінка. Сказали: «Вставай, почалася війна». Було нерозуміння. Приїхали на базу: що робити? Спостерігали за ситуацією, Спостерігали за ситуацією, але зрештою вирішили продовжувати свою справу. Багато хто пішов з команди, але більшість залишилася і працювала з нами до останнього.
— «До останнього» — це до якого часу ви працювали на своїх полях?
— Ми працювали до лютого 2026 року. Ми ще були в полях, встигли засіяти озиму пшеницю. А вже в січні-лютому 2026-го почалися масовані атаки FPV-дронів, перекриття доріг, і нам просто не давали заїжджати на поля. Стало надто небезпечно.
— Як це взагалі — працювати чотири роки на землі під обстрілами?
— Був дуже великий контраст із мирним часом. Доводилося пристосовуватися. У 2022-2023 роках по полях постійно прилітали КАБи та ракети. Залишалися величезні вирви, були нерозірвані бомби. Ми викликали піротехніків, вони приїжджали, забирали або підривали снаряди прямо на місці.
Були випадки під час збирання озимої пшениці, коли комбайнер знаходив нерозірвані снаряди. Він зупинявся, ми викликали ДСНС, вони все забирали. Слава Богу, обійшлося без травм. У деяких випадках хлопцям доводилося працювати в бронежилетах і касках.
— Чи були випадки, коли дрони прицільно полювали саме на ваших працівників у полі?
— Я намагався не допускати критичних ситуацій. Ми просто перестали обробляти найнебезпечніші ділянки землі, щоб не створювати загрози для механізаторів. Але останньою краплею став лютий 2026 року. Я приїхав до хлопців, ми збиралися працювати в полі, і російський дрон прилетів прямо в мою машину. Я встиг вискочити, заховався за будівлю. Машину пошкодило. Після цього стало зрозуміло, що залишатися там більше неможливо, і ми виїхали.
— Як відбувався процес евакуації? Багато у вас було техніки?
— Техніки було багато: шість тракторів, два комбайни, культиватори, дискові борони, сівалки. Виганяли все вночі, бо вдень дрони не давали проїхати. Хлопці їздили ночами фактично «на чуйці».
Я забрав частину команди, щоб забезпечити їх роботою тут. Але двоє чоловіків усе ще залишаються там, у Васинівці (це за 10 км від Оріхова, — ред.). Вони там проживають і не хочуть виїжджати. Кажу їм: «Хлопці, давайте, я вас заберу!». Але не хочуть залишати будинки, хоча живуть фактично у підвалах, без світла. Я туди ще іноді їжджу, щоб забрати залишки якихось агрегатів.
Основну техніку ми вивезли. Велика подяка друзям і знайомим фермерам, які пустили нас до себе на територію. Навіть звичайним цивільним людям, які дозволяли ставити трактори біля своїх дворів під час перегону.
— Наскільки впало виробництво за ці роки війни?
— Сильно впало через землі, на які вже неможливо було заїхати. Це відбулося через замінування та через будівництво фортифікаційних споруд. Через фортифікації в нас випало з обробітку десь до 100 гектарів.
— Деякі аграрії скаржилися, що окопи рили прямо на посівах без їхнього відома. У вас теж так було?
— Так, звісно, це робилося без узгодження. Домовитися було неможливо. Ми намагалися якось вирішувати ці питання: робили нові дороги, об’їзди до полів і продовжували засівати те, що залишалося.
А на початку літа 2025 року російські «Шахеди» розбили наші складські приміщення. Прилетіло вісім штук і знищили два наших великих склади.
— Ви повідомляли про це правоохоронців? Вірите, що держава компенсує збитки?
— Так, поліція все зафіксувала. Департамент агропромислового комплексу теж запропонував подати документи. Ми з бухгалтером усе зібрали й подали ще минулого року, як тільки знищили склади. Але поки жодної відповіді немає. Якщо чесно, я на 100% не вірю, що держава зможе це компенсувати.
Зараз користуємося лише мінімальною підтримкою — отримували виплати на 1 гектар угідь (2 тисячі гривень на гектар, — ред.). Звісно, цього недостатньо, але працюємо з тим, що є.
— Минулий рік був дуже посушливим. Як ви боролися за врожай без доступу до нормальних ресурсів?
— Урожай справді був невдалим через погодні умови. Була велика посуха. Боротьби із посухою як такої в нас не було, бо немає поливних полів. Доводилося маневрувати: зсувати терміни посіву соняшнику, намагатися «ловити» вологу. Але дощів так і не було, все згоріло.
Плюс ми багато втрачали через те, що не мали своїх складів. Доводилося продавати зерно одразу з поля, або платити за те, щоб воно трохи полежало на чужому елеваторі.
— Де ви базуєтесь зараз і що плануєте робити далі?
— Виїхав ближче до Запоріжжя, винаймаю квартиру. Коли переганяли техніку, була пауза — я навіть не знав, чи буду взагалі продовжувати цим займатися. Але потім ми взяли в оренду 50 гектарів землі. Зараз нас у команді лишилося троє — я і два механізатори. Плюс ми ще надаємо послуги з обробітку землі та посіву іншим господарствам.
Фактично, ми працюємо без своєї бази, нам просто один хороший фермер виділив куточок, де ми можемо тримати техніку.
— Важко починати з 50 гектарів після 700?
— Тяжко, але ми пристосовуємося. Це вже інша земля, інші умови. Прибутковість будемо рахувати восени, після збору врожаю. Поки що погодні умови сприяють — волога була і взимку, і навесні, дощі йдуть. Сподіваємося на хороший урожай.
— Не думали змінити сферу діяльності?
— Ні, не думав. Мене тягне до землі. Головне, що ми якось втрималися, не здалися. Віримо, що треба продовжувати вирощувати хліб.
Звісно, планів на далеке майбутнє зараз ніхто не будує. Якщо ситуація і тут стане гіршою, доведеться знову кидати посіви і гнати техніку далі. Але я живу надією, що війна найближчим часом закінчиться, і ми ще поїдемо збирати ту озиму пшеницю, яку залишили засіяною у Преображенці. Звісно, хотілося би повернутися додому.
Читайте також:
- «Час юристів минув, країні потрібні будівельники»: очільниця освіти Преображенки про навчання під час війни.
- Ріст онкології та стрес: головлікарка з Преображенської громади розповіла про здоров’я ВПО у Запоріжжі.
- «Люди різали свиней, щоб годувати військових»: інтерв’ю з головою Преображенської громади про початок великої війни та відбудову.
📢 Inform.zp.ua працює, щоб ви знали правду. Ми щодня збираємо важливі новини про Запоріжжя, окуповані території та життя в регіоні. Якщо наша робота важлива для вас, підтримайте редакцію донатом — ваша допомога дозволить нам продовжувати писати для вас! ❤️ Підтримати: за посиланням👈