Дарії було 15, коли її рідне місто Бердянськ опинилося під російською окупацією. До повномасштабного вторгнення вона жила звичайним життям школярки: вчилась у ліцеї, ходила на танці. Але 24 лютого 2022 року її життя та місто змінилися.

Журналістка Inform.zp.ua поспілкувалися із Дарією (ім’я змінено з міркувань безпеки) про пропаганду у російській школі, страх в окупації, допити та обшуки у власному будинку.

Початок окупації Бердянська

24 лютого 2022 року о п’ятій годині ранку Дар’я прокинулася від вибухів. Спочатку дівчина подумала, що ці звуки чути з Маріуполя, однак згодом стало зрозуміло, що розпочалася війна.

“Я сподівалася, що на нас не нападуть. Але коли я почула вибух, моя перша думка була: “Почалось”. Ми прочитали новини, і зрозуміли, що росія почала наступальні дії”, – згадує дівчина.

Дар’я залишилася вдома, зібрала тривожну валізу. Про окупацію Бердянська дівчина тоді не замислювалася, хоча знала про анексію Криму, Донецької та Луганської областей.

“Я знала, що таке окупація тільки з історії. Але я навіть не замислювалася, що Бердянськ можуть окупувати”, – каже Дар’я.

26 лютого російські військові захопили аеропорт у Бердянську. А вже наступного дня, 27 лютого, місто було офіційно окуповане.

“Мені моя однокласниця написала, що бачить, як російські БТР і танки заїжджають у місто”, – говорить дівчина.

На початку в Бердянську ще був інтернет, можна було читати новини та спілкуватися із друзями. Росіяни погано орієнтувалися і навіть питали у місцевих дорогу до порту. Але вже навесні 2022 року зв’язок та інтернет зникли, ціни піднялися, виник дефіцит їжі. Українські фури з ліками не пропускали до міста.

“Коли живеш в окупації, у тебе страх 24/7: що хтось забере твій телефон і ти не зможеш сказати “ні”, хтось забере тебе кудись в росію. Або ти повернешся зі школи додому, а вдома нікого немає, всіх забрали. Це дуже жахливо”.

Коли окупанти прийшли додому

Дар’я жила в приватному будинку із батьками. Їхнім укриттям став підвал, хоча масованих обстрілів у місті не було. Спротив чинили лише місцеві, відвідуючи мирні мітинги.

Влітку 2022 року Дар’я почала виходити в центр міста, який патрулювали російські військові. Перша особиста зустріч із окупантами відбулася 26 жовтня, коли шестеро озброєних військових увірвалися до приватного будинку Даші.

“Вони (окупанти, – ред.) кинули нашому собаці транквілізатор, щоб він не гавкав і ми не почули, як вони приїхали. Вони шукали пристрій, з якого мій тато зробив пост в Фейсбуці, де висловлював свою думку проти росії. У той день тата забрали на місяць у в’язницю. Забрали наші ноутбуки і телефони. З кожним була особиста розмова, питали, чи є в мене хлопець в ЗСУ, хоча мені було 15 років”, – згадує вона.

Тоді дівчина навчалася онлайн в українській школі, тому боялася, що окупанти дізнаються про це. Телефон Дар’ї перевірили на наявність українських чатів у Telegram та історію браузера. Дівчина не могла сказати, що навчається в українській школі, тому сказала, що ходить в російську.

“Це був точно страх. Я боялась, що вони зроблять щось страшне, тому що вони писали в своїх Telegram-каналах “якщо ваша дитина не навчається в російській школі, перший раз – попередження, другий раз – штраф, а на третій раз можуть забрати дитину””.

Пізніше Дар’я дізналась, що на їхню родину пожалівся сусід — директор школи, у якій навчалася дівчина. Він розповів окупантам, що родина Дар’ї має проукраїнські погляди.

Уроки в російській школі

Дівчина змушена була піти до російської школи, яку відкрили на базі її колишнього ліцею. За словами Дар’ї, щодня на вході до школи у дітей перевіряли рюкзаки. А щопонеділка о дев’ятій ранку перед уроками учнів змушували слухати гімн рф.

“Я просто сиділа сірою мишею, ніде не брала участь. Чисто приходила і йшла. Це було для мене жахливо. Я розуміла, що мене пристрелять, якщо я їм скажу в обличчя “Слава Україні”. Треба було тримати там poker face. Мені було дуже боляче за мій ліцей, за вчителів та дітей, яким батьки сказали, що в росії добре”, – каже Дар’я.

Шкільні вчителі стали колаборантами та нав’язували учням російські наративи. Один із викладачів, наприклад, повторював: «Маріуполь розбомбили Азовці». Молодшим класам проводили урок “Разговоры о важном”, а старшокласникам обіцяли поїздки до російських вишів.

“Нам показували документальні фільми про те, як росіяни звільнили Крим. Вони показували як добре живется в росії. Ще були підручники з історії, де вказувались війни, де тільки вони перемогали. Нам нав’язувалась думка, що росія – це переможниця”, – каже дівчина.

Паспорт рф та виїзд на вільну українську територію

Вперше думки про виїзд із Бердянська у дівчини з’явилися наприкінці 2022 року:

“Я не хочу вступати до університету в росії. Я не хочу проводити свій 11 клас на окупованій території. Я хочу вільно скласти НМТ”, – каже Дар’я.

У грудні 2022 року її родина вперше спробувала виїхати, але тоді пункт пропуску у Василівці закрили. Згодом процес виїзду затягнувся через фінансові труднощі. Рішення про виїзд остаточно сформувалося після розуміння, що чекати звільнення не можна:

“У мене були думки, що нас не деокупують, треба виїжджати самим”, – думала тоді дівчина.

Щоб залишити тимчасово окуповану територію, Дар’ї довелося отримати російський паспорт. Для цього дівчина прийшла до паспортного столу, захопленого росіянами.

“Мені треба було прочитати присягу російської федерації під їхній гімн. Мені сказали прочитати чітко із вираженням. Я швидко промямлила. Це було дуже жахливо. Я собі потім в голові програвала наш український гімн, щоб морально нагадати собі, що я це роблю, щоб повернутись в Україну. Я не зраджую свою країну”, – говорить Дар’я.

У липні 2024 року родина залишила окупований Бердянськ. Їхній маршрут пролягав через Маріуполь і Новоазовськ, куди возили перевізники. Виїзд виявився дорогим: 10 тисяч рублів з людини. Коли родина опинилася на підконтрольній Україні території, емоції переповнювали:

“Коли ми почули від наших військових українську мову, ми просто заплакали всі. Ми пройшли сіру зону, було дуже спекотно. Сонце гріє в сірій зоні, в обличчя летять комахи розміром з долонь. Були важкі сумки”, – згадує дівчина.

На підконтрольній території України дівчина усвідомила, що може спокійно спілкуватися, не переживаючи за наслідки.

Адаптація та робота із психологом

Родина дівчини переїхала до Києва, де Дар’я склала іспити та вступила до університету. Вона зазначає, що її адаптація триває й нині:

“Потрібно було звикнути, що коли тривога, треба ходити в укриття. Якщо вибух – це погано, якщо військові – це добре. Бо в Бердянську було навпаки: військові – це погано, а вибухи – це добре, це наші попали по російському складу”.

Особливо важко було змиритися з тим, що в Києві багато людей розмовляють російською.

“Це мене спочатку здивувало, потім дуже розізлило. Тому що я приїхала з міста, де заборонено взагалі думати щось про Україну. А тут люди говорять “какая разница?”. Так не повинно бути, мова працює як зброя”, – каже Дар’я.

Після виїзду з Бердянська минув майже рік, Дар’я регулярно працює із психологом фонду “Голоси дітей”, бо зазначає, що “окупація дала їй багато наслідків”.

“Сам факт того, що моє місто окуповане – це вже дуже сильна травма. Ти не можеш просто поїхати додому, твоє місто більше не твоє. У тебе просто забрали дім”, – каже Дар’я.

Попри все, вона не втратила віру в повернення та чекає деокупації Бердянська, адже вважає, що “це було прекрасне місто”. Свою силу вона пояснює постійним спілкуванням з друзями, які залишилися в окупації, і тими, хто чекав її на вільній території.

Що відчуває підліток, який живе в окупації?

Історія Дарії — не виняток. Навіть без прямого контакту з насильством, перебування в окупації формує травматичний досвід. Inform.zp.ua поспілкувався із психологинею Юлією Тукаленко, щоб з’ясувати які наслідки для дітей та підлітків залишає тривале перебування в російській окупації.

Дар’ю змушували слухати гімн росії та отримувати російський паспорт. За словами психологині, це порушення базових прав дитини. У таких умовах може виникати внутрішній розкол: ззовні вона може виконувати вимоги, але при цьому всередині відчувати провину, сором, злість або безсилля.

“Підлітковий вік – це період, коли формується відчуття “хто я”. Якщо в цей час підлітку кажуть, що його мова, прапор, історія неправильні, він або починає заперечувати себе, або починає розщеплюватись. При цьому формується відображення одного назовні, а іншого всередині себе. Такий розрив дуже часто призводить до тривожних розладів, депресії, відчуття неприйнятності”, – зазначає психологиня.

Частіше за все наслідки травмуючих подій відбуваються, коли настає відносний спокій. Тоді відбувається “розморозка” і назовні виходить відкладена реакція. Психологічна травма у підлітків може проявлятися через:

замкненість;
агресивність;
уникнення спілкування:
раптову втрату інтересу до навчання;
ризиковану чи саморуйнівну поведінку;
тривогу, почуття сорому, перепади настрою;
головний біль, біль у животі, тики, порушення сну та апетиту.

Якщо такі зміни зберігаються протягом кількох тижнів або посилюються, це сигнал, що підліток потребує підтримки. Найважливіше, бути поруч, не тиснути та створити для нього безпечний простір. Стабілізувати стан можна за допомогою технік дихання, заземлення, ігрової або арт-терапії, особливо з молодшими дітьми.

Тривожними дзвіночками для дорослих можуть бути різкі зміни в емоціях чи поведінці підлітка, наприклад, коли він відмовляється від звичних занять, стає замкненим, надмірно слухняним або, навпаки, емоційно вибуховим. Якщо такі прояви тривають або посилюються, важливо звернутися до фахівця.

Однак, як зазначила психологиня, підліток має потенціал до самостійного переосмислення. Але тільки, якщо він не сам і поруч є хоча б один емоційно доступний і стабільний дорослий. Проте, якщо є вище перелічені симптоми, потрібна фахова допомога.

Публікація створена в рамках проєкту “Relief to Protect (R2P) – Проєкт з удосконалення механізмів захисту та ПЗПСП для дітей, підлітків та їхніх сімей, які постраждали від конфлікту в Україні” за підтримки Plan International та за фінансування Федерального міністерства закордонних справ Німеччини (GFFO).

Авторки: Євгенія Казанцева, Ольга Єрохіна

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.