Вікторія Ковтун з чоловіком і двома дітьми вирвалася з Пологів після місяця життя в окупації. Місяць без світла, їжі, по підвалах сусідів, під постійну канонаду артилерії та автоматні черги. Тепер трикімнатна квартира на сімох – але у спокої та відносній безпеці.
Як і коли почалася окупація?
Спершу росіяни з чого тільки не стріляли і все це розривалося попід вікнами. Коли вибухи були вже дуже частими, ми з дітьми поїхали до сестри, ховалися у неї в підвалі. Дитина плакала, не розуміла що відбувається, кричала: “Мама, пішли звідси!”, поки ми намагалися сидіти тихіше.
Це був наче фільм про війну, у якому ти – герой. І ти просто в це не віриш. Бігають, з автоматів стріляють, гранати кидають. Це психологічно дуже важко.
Сподівалися, що росіяни пройдуть через місто, але вони залишилися. Зранку ми побачили цей жах: як техніка розворотила людям всі подвір’я, забори викривлені, стовпи перебиті. В кожному подвір’ї військові розстрілювали машини місцевих. Це було у березні, місто досі в окупації.
Що було найскладнішого в окупації?
Магазини не працювали. Не можна було нічого дістати, щоб поїсти дітям. Не могли шматка м’яса знайти. Приблизно два тижні не було світла, бо росіяни перебили високовольтні лінії. Ми від автомобільного акумулятора заряджали телефони. Лампочку підключали, щоб діти не боялися. Затуляли вікна всі ковдрами, бо страшно було нереально. У нас був поганий підвал, то ми бігали до сусідки через 2 двори, ховалися. А потім вночі, навпомацки, верталися додому.
Як і коли ви вирішили виїхати?
Це не було одномоментно. Ми дуже довго планували виїзд з міста. Але вагалися через чутки про розстріл мирних людей на блокпостах. Одного дня ми все-таки зважилися виїхати з Пологів. Це була 9-та ранку. Ми з чоловіком та двома дітьми сіли у власний автомобіль і вирушили до Запоріжжя.
Як саме виїжджали?
Ми їхали колоною, в якій було багато машин. Такі колони щодня відправлялися з нашого міста і їх рух узгоджувався з окупантами. Було страшно насправді. Російські військові попередили, щоб ми не заїжджали на узбіччя і не зупинялися обабіч дороги, бо там – все заміновано. Всю дорогу ми їхали не зупиняючись до самого Запоріжжя. Наступного дня з Пологів так же виїхали мої батьки і бабуся.
Як ви живете зараз? Хто підтримує?
Спочатку жили в Запоріжжі, але після ракетних обстрілів переїхали у Дніпропетровську область. Живемо на виплати для ВПО, ми не кинуті напризволяще. Я – в декретній відпустці, чоловік із березня без роботи. Зараз живемо всемером у 3-кімнатній квартирі. Я, чоловік, двоє дітей (старшому сину – 9 років, меншій дочці – 2), мої двоє батьків і моя бабуся. З батьками легше, та й пенсії не зайві. У Запоріжжі благодійники допомагали підгузками, дитячим харчуванням. Це дуже виручало, бо коли ми виїжджали, то я казала чоловіку: всі гроші витратимо на підгузники. Допомагає наша Пологівська громада у Запоріжжі. Видають щомісячно продуктові набори. Нам вистачає і я дуже їм вдячна.
Як ви познайомилися із організацією – партнером СОС Дитячі Містечка?
Цю організацію ( прим.“Українське жіноцтво”) я знайшла у соцмережі та написала їм, що потрібна допомога. Думала, може підгузки дадуть. Нам, окрім гігієни, видали ще й дитячу ковдру.
Також я написала представникам організації – партнера СОС Дитячі Містечка, що ми потребуємо послуг логопеда для старшого сина. Для нього організували заняття і тепер він говорить набагато краще. Наразі дітям бракує одягу, бо ті гуманітарні пункти, що ми відвідували у Запоріжжі – закрилися. Можливо ще потрібна канцелярія для дітей, а продуктів нам вистачає.
СОС Дитячі Mістечка — недержавна благодійна організація, що понад 19 років допомагає дітям-сиротам та сім’ям з дітьми, що опинились у складних життєвих обставинах або мають ризик потрапити в цю категорію. За цей час більше 100 000 дітей та дорослих отримали підтримку від фонду в Україні.
Є частиною міжнародної федерації SOS Kinderdorf, яка представлена у 138 країнах світу та має 73-pічний досвід роботи з дітьми, позбавленими батьківського піклування, та родинами у кризі.
