З початком повномасштабної війни в Україні активізувався волонтерський рух. До благодійної діяльності долучилися сотні тисяч українців, які плели маскувальні сітки, розвозили гуманітарну допомогу, збирали гроші для закупівлі амуніції на фронт. Щоб допомогти армії, постраждалим людям та особисто наближати перемогу, до волонтерства долучилися, зокрема й молодь.
Ми зібрали історії трьох українських волонтерів, які своїм прикладом мотивують займатися волонтерством. Самі вони знаходяться в різних містах та живуть за різних життєвих обставин, та попри все, продовжують допомагати іншим.
Волонтерство завжди та всюди
Дар’я Щербак, 20 років
Ще до початку великої війни на території України запоріжанка Дар’я займалася благодійністю: вона опікувалася притулками для тварин. У Запоріжжі дівчина активно співпрацювала з громадською організацією “Дай лапу, друже”, яка допомагає та утримує бездомних тварин з інвалідністю. Котики та собачки, як каже сама Даша, були її основним спектром волонтерства. Вона часто навідувалася до тваринок, могла відмовити собі у каві, але обов’язково купувала корм для чотирилапих. Та з початком повномасштабного вторгнення, яке зачепило й рідне місто дівчини – Запоріжжя, вона почала активно допомагати українській армії. Багато знайомих Даші пішли в лави ЗСУ захищати країну від ворога, до неї надходили прохання допомогти знайти військову амуніцію чи гроші на спорядження для фронту.
В основному Даша зараз займається тим, що розповсюджує інформацію про збори на потреби для ЗСУ, та й сама активно донатить. Дівчина вчиться на факультеті журналістики, тому нерідко запускає інформаційні кампанії на збір коштів для потреб українських військових на своїх сторінках у соціальних мережах.
Перший збір, який дівчина організувала самостійно, був запущений для купівлі квадрокоптеру для чоловіка її подруги, який воював в українській армії. Зробивши пост у соціальних мережах, збір закрили за дві години небайдужі люди, надіславши понад 20 тисяч гривень. Далі вдавалося купувати все більше й більше дронів та інших необхідних приладів на фронт.
Даша також неодноразово відкликалася на різні запити в місті, де необхідні були волонтери: на розвантаженні, сортуванні гуманітарної допомоги.
“Я розуміла, що треба було допомагати. Бо коли ти просто сидиш вдома й моніториш новини, то сходиш з розуму. А коли чимось займаєшся й розумієш, що допомагаєш, цим хоча б якось відволікаєшся”, – ділиться дівчина.
Вона зізнається, що готова була б навіть взяти до рук зброю, якщо вміла б нею користуватися. Тому Дар’я знайшла себе у волонтерстві з перших днів війни. Весь цей час вона разом із сім’єю живе в прифронтовому Запоріжжі, яке часто потерпає від ракетних обстрілів російських окупантів.
Нещодавно дівчина їздила у західну частину України до своїх друзів, у потязі вона познайомилася з українським військовим, який їхав на службу, аби вчити молодих спеціалістів. Випадково у розмові він поділився, що їм у частину треба квадрокоптер. Через декілька днів Дашин знайомий волонтер звернувся до неї й запропонував літальний апарат. Тож дівчина відправила квадрокоптер на потреби ЗСУ.
Робити все, що в наших силах
Крістіна Сафонова, 20 років
До початку повномасштабного вторгнення Крістіна жила в Мелітополі Запорізької області. В перші дні війни місто окупували російські війська та почали тероризувати місцеве населення, забороняти проукраїнські мітинги та всіляко позбавляти прав на нормальне життя мелітопольців. Дівчині разом із сім’єю довелося евакуюватися з тимчасово окупованого міста на підконтрольну Україні територію, а далі – за кордон.
Так, Крістіна опинилася в німецькому Брауншвейзі, де й почалася її історія активної волонтерської діяльності. У цьому місті, за словами дівчини, відбувалося не так багато заходів на підтримку України, тож разом з рідними вони їздили на демонстрації у сусідні міста та до столиці Німеччини.
Крістіна активно допомагає Українській спілці у Брауншвейзі. Ця організація з 2014 року збирає гроші та гуманітарну допомогу, яку відправляє до України. Також дівчина разом зі своєю сім’єю долучаються до зборів коштів на потреби українських захисників у Збройних Силах.
У німецькому місті, де живе Крістіна, півтора місяця проходили лікування та реабілітацію українські військові. До них часто навідувалися українці, спілкувалися з ними. Крістіна розповіла, що у військових був запит на тепловізор, тож небайдужі громадяни та переселенці відкрили збір, назбирали грошей та замовили його. Захисники, повертаючись до України, вже були з тепловізором завдяки волонтерським пожертвам.
“Активізувалися зараз ці збори. Один збір закривається, інший відкривається. Потреба є, зараз, наприклад, збираємо на турнікети. Цим наразі займаються троє людей, потім звітують за збір коштів”, – розповідає волонтерка.
До Дня Гідності та Свободи Крістіна взяла участь в міжнародному забігу, виручені гроші з якого пішли на купівлю зимової форми для захисниць України на фронті. За словами організаторів, учасники марафону змогли привернути увагу не тільки земляків, а й німців до благодійності.
“Усіх українців зачепила ця війна. За кордоном є велика можливість привертати до цього увагу, говорити про це, а не просто закриватися у собі. Треба робити збори, активізуватися ще більше, бо, як ми бачимо, ворог не припиняє обстрілювати Україну. Поки ми тут, треба по максимуму робити те, що в наших силах”, – впевнена дівчина.
«Я маю бути максимально обережними, аби допомагати й надалі»
Фото ілюстративне
Ім’я нашого героя змінене з метою безпеки. Припустимо, його звати Максим, йому 25 років. Хлопець волонтерить: возить гуманітарну допомогу на окуповану територію Херсонської області. Він ризикує власним життям, аби люди в окупації мали їжу та найпростіші засоби гігієни.
З початку окупації Херсонської області Максим жив у своєму рідному місті на півдні країни. Там він самостійно сформував невеликий волонтерський центр, куди всі охочі могли принести продукти та одяг. Максим разом з друзями на невеликому “бусі” розвозили ці речі тим, хто цього потребував у місті. Такою волонтерською діяльністю він займався понад два місяці, живучи в окупації, поки російські загарбники не забрали Максима “на підвал”. У полоні його протримали три дні, де його жорстоко били та морили голодом.
Один з росіян, який знущався над Максимом, на запитання, чому його утримують, відповів так: “Много хороших дел делаешь. Не делай добра, не получишь зла”. Так хлопцю натякнули, що за подальшу свою волонтерську діяльність його можуть покарати ще більше. За декілька днів полону Максима випустили, й він поїхав на підконтрольну Україні територію.
У Запоріжжі хлопець познайомився з іншими волонтерами, які надихнули його й надалі допомагати людям на окупованих територіях.
“Я розумів всі ризики для свого життя, знову їдучи туди, але я не міг вчинити інакше. Не міг сидіти спокійно у місті, згадуючи всіх тих бабусь та дідусів, багатодітні родини, які не змогли евакуюватися, втратили роботи та не мали за що купити хліб. Я вважав своєю метою допомагати їм доти, доки можу це робити”, – розповів Максим.
Разом з волонтерською групою він таємно їздив на окуповані території з гуманітарною допомогою, прикриваючись тим, що це товари для магазинів. Це тривало до жовтня, поки росіяни не заборонили провозити на території Запорізької та Херсонської областей будь-які вантажі. Тоді ж і заборонили виїзд на підконтрольну Україні територію чоловікам призовного віку. Деякі друзі Максима, які на початку допомогали йому з волонтерством, досі залишаються в окупації. Вони й надалі вже своїми силами, майже підпільно, закуповують продукти для людей похилого віку, малозабезпечених сімей. Саме заради безпеки цих людей Максим приховує своє справжнє ім’я та деталі своєї волонтерської діяльності.
Хлопець зараз живе у прифронтовому Запоріжжі, продовжує волонтерити та вірити у перемогу України.
Матеріал створено в партнерстві з проєктом «Ми – волонтери».Хочеш долучитися до волонтерства і не знаєш з чого почати? Команда проєкту розробила ПУТІВНИК ВОЛОНТЕРА. В ньому зібрані корисні ресурси та інструменти для ефективного волонтерства, а також юридичні аспекти, практичні поради, лайфхаки та багато іншого.
