Замість поліцейського вишу — спорядження волонтера-рятувальника «АРТАК». Олександр Суворов, який до війни не тримав у руках медичних інструментів, сьогодні асистує лікарям під час обстрілів та вивозить людей із «гарячих» точок.
Як окупація та вибір залишитися в Україні перетворили вчорашнього школяра на рятувальника, для якого щоденна боротьба за чужі життя у Запоріжжі стала новою реальністю — у цьому інтерв’ю.
Життя до війни: плани, яким не судилося збутися
До повномасштабного вторгнення Олександр Суворов жив у Бердянську, де після шкільних військово-патріотичних заходів вирішив пов’язати життя з поліцією.
«Це було не просто дитяче захоплення. Я серйозно взявся за підготовку до вступу в Донецький державний університет внутрішніх справ у Маріуполі. Майже рік займався військовою підготовкою в одному з бердянських гуртків, готував документи, проходив необхідні етапи відбору і поступово наближався до своєї мети», — згадує Олександр.
Усе йшло за планом: Олександр мав вирушити до Маріуполя 23 лютого 2022 року, проте через хворобу залишився вдома. Ця випадковість здавалася лише незначною затримкою, але вже наступного ранку розпочалася повномасштабна війна.
Окупація і рішення залишити рідне місто
Перші місяці окупації Бердянська родина провела у ваганнях, але згодом стало зрозуміло, що залишатися неможливо: Олександр прагнув здобувати українську освіту, а не будувати майбутнє в окупації.
«Рішення про виїзд не було легким. Але чим довше тривала окупація, тим очевидніше ставало, що сенсу залишатися немає, потрібно будувати життя далі», — згадує Олександр.
Останній день у місті минув у постійній тривозі та болю від усвідомлення можливого довгого прощання з домом.
«Було сумно залишати дім, у якому минуло дитинство. Було страшно від думки, що повернення може не бути ще дуже довго або не бути взагалі. Попри цей біль, я розумів, що життя не зупинилося. Воно просто стало іншим», — додає він.
У травні 2022 року родина виїхала з міста в колоні з одинадцяти автомобілів. Шлях був виснажливим, зокрема через очікування у Василівці, де довелося провести майже три доби у постійній напрузі. Прибуття до Запоріжжя близько опівночі стало для Олександра межею, що розділила життя на «до» та «після».
Запоріжжя, яке стало другою домівкою
Після приїзду до Запоріжжя родину одразу поселили в тимчасовому прихистку.
«Ми отримали місця для ночівлі, їжу та матеріальну допомогу. Після всієї невизначеності окупації та виїзду така турбота вразила», — розповів чоловік.
Згодом родина знайшла інше житло, проте нове випробування чекало Олександра попереду. Він не пройшов військово-лікарську комісію для вступу до вишу внутрішніх справ. Для хлопця, який роками йшов до цієї мети, це стало болючим ударом, але він не здавався:
«Я перепроходив її п’ять разів, кожні пів року, з надією на інший результат, але двері залишалися закритими».
Сьогодні він згадує це спокійно, адже з часом прийшло усвідомлення: доля готувала для нього інший шлях.
Волонтерство як спосіб віддячити
У той час родина проживала в шелтері на Бабурці. Пам’ятаючи отриману підтримку, Олександр прагнув віддячити: чергував на кухні, прибирав і виконував усю необхідну побутову роботу. Його старанність помітили волонтери, які згодом запропонували йому долучитися до команди активніше. Коли батьки переїхали до Дніпра, Олександр несподівано для себе вирішив залишитися в Запоріжжі, де відчув власну потребу.
«У шелтері я допомагав таким самим переселенцям, яким нещодавно був сам — людям, які залишили домівки і втратили все, намагаючись почати заново. Тоді я ще не знав, що саме це волонтерство стане початком справи, яка повністю змінить моє майбутнє» — згадує Олександр.
«Я хотів подивитися страхові в очі»
Поворотним моментом стало запрошення від волонтерки на тренінг із вогневої та тактичної підготовки, де проводився набір до рятувального підрозділу, що працював на місцях «прильотів». Олександр майже нічого не знав про медицину і боявся вибухів, але саме це спонукало його долучитися. Як згадує сам хлопець, фраза «Я хотів подивитися страху в очі» стала для нього принципом, який допоміг подолати власну тривогу.
Протягом року він проходив тренінги, навчання та різноманітні курси підготовки. Перші виїзди стали справжнім випробуванням.
«Після початку моєї роботи я відчував стрес і адреналін, адже це робота з кров’ю, робота з потерпілими, і це було щось нове для мене. Я розумів, що людям потрібна допомога і усвідомив, що це та сфера, в якій я би хотів розвиватися далі. Звичайно, така діяльність – це сильний удар по нервовій системі, але я зміг адаптуватися і це для мене вже буденність. Мені подобається усвідомлення, що я можу серйозно допомагати людям», — розповідає Олександр.
Робота в БО «БФ “АРТАК”»: коли допомога стає частиною життя
Після року навчання в добровольчому підрозділі Олександр долучився до БФ «АРТАК», де працює вже два роки. Початковий брак медичного досвіду він компенсував безперервною практикою та аналізом помилок.
Робота у фонді не має фіксованого графіку: команда постійно перебуває в стані готовності, оскільки заявка на евакуацію чи повідомлення про «приліт» можуть надійти будь-якої миті.
«Графіку як такого у мене немає, я щодня на роботі. Ми постійно тренуємося, перевіряємо спорядження та свої автівки, щоб бути готовими до всього. Ідеального нічого немає, але ми постійно працюємо над своїми помилками, над собою, щоб розуміти, як діяти далі. Головне — це включати холодну голову, відключати емоції і згадувати все, що я знаю. Важливо також відчувати підтримку команди, яка поруч під час роботи на місцях обстрілів», — розповів Олександр.
Саме взаємопідтримка колег, які разом проходять через жахи війни, дозволяє витримувати психологічне навантаження та продовжувати роботу навіть у найскладніші моменти.
Перші прильоти і усвідомлення ціни помилки
Перші виїзди стали для Олександра справжнім випробуванням, адже жодне навчання не здатне підготувати до реальності наслідків обстрілів.
«Я добре пам’ятаю той стан: кров, поранені люди, крики та паніка. Мозок намагався осягнути все навколо і водночас відмовлявся вірити в реальність того, що бачить. Після перших викликів я повертався додому емоційно виснаженим, гостро відчуваючи, що будь-яка помилка може коштувати комусь життя», — згадує Олександр.
З часом прийшов досвід, який навчив контролювати емоції: неможливо допомагати людям, якщо дати волю паніці. Сьогодні він не каже про «звикання» до трагедій, а лише про здатність залишатися зібраним під час роботи, відкладаючи власні переживання на потім.
Попри складність цієї діяльності, саме вона дає йому найбільше відчуття сенсу. Найважливішим для себе він називає усвідомлення того, що може реально впливати на чиєсь життя і допомагати людям тоді, коли вони опинилися в найскладнішій ситуації.
Приліт біля «Мотор Січі»: коли багато постраждалих
Одним із найскладніших викликів для команди став удар поблизу «Мотор Січі» 8 січня 2025 року, де в епіцентрі опинилися пасажири громадського транспорту та перехожі. Тоді поранення отримали 116 людей. У таких ситуаціях найважче — визначати пріоритети та швидко оцінювати стан постраждалих, адже від правильної черговості допомоги залежить кількість врятованих життів.
«Саме під час таких масових уражень гостро відчувається ціна кожної секунди. Все відбувається дуже швидко, але при цьому потрібно залишатися максимально уважним до деталей. Такі виклики назавжди залишаються в пам’яті», — поділився Олександр.
Коли допомога знадобилася йому самому
Одним із найскладніших моментів для Олександра став випадок, коли він сам опинився серед постраждалих під час роботи охоронцем у районі вулиці Іванова. Після повторного удару він на власному досвіді відчув, як швидко ситуація може змінитися.
«Вибух застав зненацька, пам’ятаю все фрагментарно: розгубленість та спробу осягнути, що сталося. Але швидко спрацювали здобуті на тренуваннях навички, тому замість думок про себе я почав допомагати іншим. Лише згодом зрозумів, що допомога потрібна і мені, але продовжував працювати, доки колеги не відвезли мене до лікарні. Саме тоді я чітко відчув, наскільки тонка межа між тим, хто рятує, і тим, кого рятують», — згадує Олександр.
Евакуації: інша сторона війни
Якщо виїзди на місця обстрілів — це робота з наслідками вже скоєної трагедії, то евакуація — спроба запобігти біді, тому вона займає значну частину діяльності команди.
«Кожна евакуація починається задовго до виїзду: ми збираємо інформацію про людей, уточнюємо стан їхнього здоров’я, можливості пересування та рівень небезпеки на маршруті. Найчастіше допомога потрібна літнім людям, особам з інвалідністю чи тяжкохворим, які до останнього відмовляються покидати домівки. Хтось не хоче кидати господарство, хтось сподівається на краще, а дехто просто не може повірити, що війна дійшла до їхнього населеного пункту», — розповідає Олександр.
Саме тому евакуації Олександр називає одним із найскладніших напрямків своєї роботи. Тут недостатньо просто приїхати і забрати людину. Тут потрібно враховувати десятки факторів одночасно, а кожне рішення може впливати на безпеку і тих, кого вивозять, і самої команди.
Гуляйполе: день, який не закінчувався
Однією з найбільш пам’ятних для Олександра стала евакуація з Гуляйполя. Район був вкрай небезпечним: постійна робота артилерії, вибухи та присутність російських FPV-дронів створювали атмосферу цілковитої невизначеності.
«Найважче було навіть не очікування удару, а саме невідомість: чи можна рухатися, чи краще перечекати, що станеться за хвилину? Нам довелося чекати близько п’яти годин, поки групи збирали людей у місті, а ми перебували в зоні ризику. Ми виїхали з району лише о п’ятій ранку, а повернулися до Запоріжжя аж о шостій вечора», — згадує Олександр.
Ця евакуація стала для хлопця найдовшою за весь час роботи. Попри численні виїзди за останні два роки, саме Гуляйполе залишилося для нього символом непередбачуваності роботи рятувальника поблизу лінії фронту.
Історія, яка нагадала, навіщо все це потрібно
За роки роботи Олександр бачив багато болю: зруйновані домівки та долі, що ламалися за лічені хвилини. Проте найважчим випробуванням стало не фізичне навантаження, а постійне емоційне виснаження. Особливо йому запам’яталася евакуація родини з Новомиколаївки, яка тоді здавалася звичайним виїздом, але вже наступного дня стала доленосною — будинок сім’ї був повністю знищений.
«Мене дуже вразила ця новина. Я неодноразово думав про те, що було б, якби ця родина відклала рішення про евакуацію хоча б на день, або якби ми приїхали пізніше. Саме такі історії, коли ти розумієш, що встиг врятувати чиєсь життя, дають сили рухатися далі, навіть коли здається, що сил уже не залишилося», — згадує Олександр.
Втома і думки, які наздоганяють увечері
Навколишнім часто здається, що рятувальники звикають до трагедій, проте Олександр зізнається, що це не так.
«Після змін психологічна втома не проявляється одразу, але ввечері починає “накривати”. Намагаюсь відволікатися, відвідую психолога, адже емоційно дуже тривожно і страшно. Увечері закрадаються думки, чи все я зробив правильно і чи не помре людина через мою помилку. Зараз це вже не впливає на мене так сильно, але все одно іноді виникає», — ділиться Олександр.
Важливу роль у боротьбі з навантаженням відіграє команда: колеги, які разом проходять через ці випробування, розуміють одне одного без зайвих слів. Також допомагає підтримка рідних — саме вони дають змогу хоча б ненадовго відсторонитися від війни та повернутися до звичайного життя.
Бердянськ, який завжди залишається домом
Попри життя у Запоріжжі, Бердянськ для Олександра залишається особливим місцем, де минуло все життя до війни. З часом змінився і сам хлопець, і його сприйняття поняття «дім».
«Значення слова “дім” для мене трішки змінилося. Звичайно, своїм домом я вважаю місто, де народився. А Запоріжжя стало другою домівкою, яка дала мені підтримку, класних людей, хобі та роботу, якою я пишаюсь. Я вдячний Всесвіту, що попри всі складнощі можу рухатися далі та опановувати себе в нових справах», — ділиться Олександр.
Думка про повернення не зникає: як і багато переселенців, він мріє знову побачити Бердянськ українським, щоб без страху пройтися знайомими вулицями без окупації.
Після війни
Коли Олександра запитують про майбутнє, він не відповідає одразу, адже війна навчила не будувати далеких планів. Проте він чітко бачить свій подальший шлях у медицині.
«Наразі я хочу пов’язати своє життя з медициною, тому замислююсь про здобуття фахової освіти. За роки роботи я побачив, наскільки критично важливою є вчасна допомога і як багато залежить від людини, що опинилася поруч у потрібний момент», — каже Олександр.
Війна змінила його плани, але тепер він переконаний: усі випробування привели його саме туди, де він найбільш потрібен. Олександр більше не дозволяє страху визначати своє життя; сьогодні його дороговказом є бажання допомагати людям, даруючи їм шанс продовжити життя після чергових викликів чи евакуацій — саме в цьому він бачить головний сенс своєї роботи.
Авторка: Катерина Кокорєва
📢 Inform.zp.ua створює спільноту тих, кому не байдуже Запоріжжя. Ми щодня працюємо, щоб ви першими дізнавалися важливі новини та знали правду про події в регіоні. Якщо вам важлива наша робота — долучайтеся до монобази та підтримуйте редакцію за посиланням ❤️