Газета, яка мовчала 586 днів, знову говорить, але тепер з прифронтового Запоріжжя — про Гуляйполе, війну і людей, що тримаються попри все. «Голос Гуляйпілля» пережив окупацію, релокацію, втрату колег і героїв, але не втратив своєї місії — бути поруч із громадою, навіть коли до неї вже немає доступу.
Журналістка Inform.zp.ua поспілкувалась з Тетяною Великою, редакторкою та журналісткою газети «Голос Гуляйпілля», про те, як працює прифронтове медіа, про найболючіші тексти і про те, що сьогодні допомагає редакції триматися.
— Розкажіть, будь ласка, про ваше медіа і вашу діяльність.
— До 24 лютого 2022 року наше медіа було цивільним, мирним. Сьогодні — прифронтовим. Останній номер газети «Голос Гуляйпілля» вийшов саме 24 лютого 2022 року. Ми тоді, як і завжди, виходили по четвергах. Це був наш останній довоєнний випуск. Тоді вже випуски газети були присвячені небезпеці. Ми ходили до міського голови та запитували, чи готові укриття в Гуляйпільській громаді і де саме вони розташовані. Навіть перша сторінка того номера вийшла з інформацією про укриття. Тоді ж ми взяли інтерв’ю в першого заступника міського голови Олександра Савицького, який, на жаль, у 2023 році загинув від російського снаряда в Гуляйполі.
— Коли газета відновила роботу?
— Після випуску газети 24 лютого наше мовчання тривало 586 днів — саме стільки «Голос Гуляйпілля» не виходив до читачів. Відновили випуск газети 3 жовтня 2023 року. Почали випускати, але вже, на жаль, не так, як раніше. До повномасштабного вторгнення ми виходили раз на тиждень на 12 сторінках. Після поновлення — двічі на місяць і на восьми сторінках.
— Чи працювали ви в цифровому форматі під час війни?
— Так, звичайно. Окрім друкованого видання, у нас завжди були соціальні мережі. Працював сайт «Гуляйполе.City», сторінка у фейсбуці із такою ж назвою. Телеграм-канал ми створили вже під час повномасштабного вторгнення, і спочатку він розвивався дуже повільно. Але після 24 лютого ми повністю переключилися саме на нього — і люди почали підписуватися із шаленою швидкістю. Сьогодні в нас понад 5,5 тисячі підписників. Телеграм став основною платформою швидкої інформації, адже в умовах війни люди шукають новини тут і зараз.
— Як війна вплинула на фінансову модель газети?
— Ми чітко зрозуміли: так, як було раніше, вже ніколи не буде. До війни основну фінансову складову становили передплата та реклама. Після — рекламний відділ був втрачений повністю. Раніше із 12 сторінок газети 3-4 займала реклама: оголошення, вітання, поминання «світла пам’ять». Люди приходили до редакції, купували рекламу — продавали, купували будинки, тварин, дрова, вугілля. Дуже популярною була «Сторінка вітань». Це була жива газета для громади із населенням близько 25 тисяч людей.
— Коли і як ви почали розвивати сайт газети?
— У 2016 році я стала головною редакторкою газети, почала думати та працювати над створенням сайту. До цього в редакції були інші редактори, але ми вже розуміли: ера диджиталізації настала. Тоді я поїхала до Маріуполя — там працювала команда Олександра Білінського, яка об’єднувала головних редакторів газет, що ще не мали власних сайтів. Я радо погодилася: нам треба було виходити вже на кордони інтернету. Саме тоді нас долучили до мережі «Сіті», яка сьогодні охоплює всю Україну — від заходу до сходу, від півночі до півдня. Команда допомогла створити сайт «Гуляйполе.City». У 2016 році в Маріуполі я разом із головною редакторкою газети «Пологівські вісті» Іриною Лісовою брала участь у цьому процесі. Відтоді ми працюємо і у друкованому форматі, і в соціальних мережах, та продовжуємо розвивати всі наші інформаційні ресурси.
— Як сьогодні працює ваша команда?
— Наша команда розкидана по світу. У 2023 році я повернулася до Запоріжжя, бо зрозуміла: потрібно постійно бути на місці, постійно чути людей. В нас є офіс в Запоріжжі — люди приходять туди, ми спілкуємося. Постійна комунікація є надзвичайно важливою. Сьогодні нас п’ятеро. До війни було вісім. Довелося скоротити штат, але мрію про розширення команди, бо роботи дуже багато. Ми співпрацюємо із Запорізьким національним університетом, залучаємо студентів-журналістів до практики. Віримо, що з новими силами зможемо працювати далі.
— Яку місію ви сьогодні вбачаєте у своїй роботі?
— Це, звичайно, інформування мешканців нашої громади, про захисників і захисниць, які сьогодні боронять наш напрямок — Гуляйпільський відрізок фронту — і всю Україну. Ми маємо дуже тісні зв’язки з Івано-Франківською областю. Тому що 102 бригада територіальної оборони — це захисники з Івано-Франківщини. Відповідно, у нас дуже багато матеріалів про цих воїнів. На жаль, також багато інформації про загиблих захисників. Щойно ми зверстали газету, одразу намагаємося показати цю роботу в інтернеті. У мережі публікуємо всі PDF-версії сторінок. І мешканці західних областей України, побачивши надруковану інформацію про свого захисника, відразу зв’язуються з нами в месенджерах. Ми не ховаємо свої мобільні номери — телефонують напряму, просять надіслати примірники газети. І ми відправляємо їх матерям, сестрам загиблих воїнів. Так, на жаль, така тісна комунікація сходу і заходу відбувається саме в такий спосіб: постійно дзвінки, повідомлення «добрий день, мій брат загинув», «мій син загинув». Зараз ми, наприклад, готуємо цілу сторінку пам’яті про цих захисників: пишемо їхні імена, згадуємо їх. Таких сумних історій дуже багато. Ми постійно публікуємо це і на сайті, і в газеті, нагадуючи, якою ціною дається ця війна і хто приходить боронити нашу землю. Окрім цього, ми додаємо аналітичну інформацію, беремо інтерв’ю із міськими головами трьох громад колишнього Гуляйпільського району: Гуляйпільської, Малинівської та Воздвижівської. Дві громади — Гуляйпільська і Малинівська — релоковані та наразі працюють у Запоріжжі. Воздвижівська громада — на межі евакуації через постійні обстріли КАБами. Мешканці цих громад зараз евакуюються до Запоріжжя, а далі громади допомагають із розселенням — у гуртожитках або інших місцях.
— Які історії відгукуються людям найбільше?
— Безперечно, історії про загиблих захисників. Це видно і по переглядах, і по коментарях. За грудень наша фейсбук-сторінка мала 829 тисяч переглядів, сайт — близько 80 тисяч, телеграм-канал — понад 5,5 тисяч підписників. Разом — майже мільйон переглядів. Я вважаю, що ми на рівні національного медіа. Люди читають і, думаю, плачуть разом з нами. Ці тексти неможливо читати без сліз: як росли ці хлопці, як приймали рішення йти воювати, як залишали дружин і дітей. Багатьом було 21-25 років.
— Які матеріали для вас особисто були найважчими?
— Дуже важким був матеріал про нашого військовополоненого Дмитра Заблоцького. Він майже два роки провів у російських катівнях, пережив жорстокі тортури. Добре, що його обміняли і він повернувся живим та здоровим. Пам’ятаю матеріал, коли я писала про працівницю «Укрпошти», молоду дівчину, 21 рік, це було її перше робоче місце. Разом із водієм розстріляли під час доставки пенсій і газет у березні 2022 року. Я спілкувалася з її мамою, сестрою, родичами водія. Це найважчі матеріали.
— Як ви справляєтесь морально, проживаючи цих героїв і їх історії?
— Мене рятує моя сім’я. На щастя, чи на жаль, до психологів я не зверталася, до терапевтів — теж, але саме в родині відновлюю свої сили. Вони постійно мене підтримують. Я розповідаю ці історії, переповідаю їх і своєму чоловікові, і батькам. Ми плачемо разом — ця емоція виходить уже в процесі написання матеріалу. Так я й відновлююся. Я спілкуюся із дітьми, із сестричкою, зі своєю племінницею. Лише так. Це і є те, що рятує.
— Що допомагає вашому медіа триматися?
— Підтримка Національної спілки журналістів, донорів і, звісно, моєї команди. Бувають місяці, коли ми працюємо як волонтери — без зарплати. І ніхто не каже: «Я заморився, я без заробітної плати працювати не буду». Це велика дяка моїм колегам за таке розуміння, бо ми всі усвідомлюємо, що наша задача — інформувати, не залишати людей без інформації, показувати, якої біди натворила Російська Федерація на нашій землі. Ми фіксуємо всі злочини путінського режиму. У нас уже зібрана велика фотогалерея: як було до і як стало після. Тому працюємо, продовжуємо жити. Дякую команді за те, що зголосилася працювати разом зі мною й повірила, що все буде добре, що ми з цим упораємося та подолаємо цього злого ворога. Усі мріють повернутися в Гуляйполе — дуже мріємо. Навіть у побите, просто подивитися, як виглядає наша вулиця, наші будинки… Важко це передати словами.
📢 Inform.zp.ua працює, щоб ви знали правду. Ми щодня збираємо важливі новини про Запоріжжя, окуповані території та життя в регіоні. Якщо наша робота важлива для вас, підтримайте редакцію донатом — ваша допомога дозволить нам продовжувати писати для вас! ❤️ Підтримати: за посиланням👈