На дванадцятому році війни в Україні понад мільйон триста тисяч ветеранів. Це число постійно зростає в умовах великої війни. З якими проблемами стикаються щодня такі люди – в історії ветерана, волонтера та начальника сектору з питань ветеранської політики Приазовської селищної військової адміністрації Романа Чернєва.
Коли у 2022 році російські війська підходили до Мелітополя, Роман захищав рідне місто у лавах поліції особливого призначення. Охороняв державні будівлі та патрулював вулиці, заповнені хаосом та панікою.
Після окупації Мелітополя Роман почав партизанити, через що потрапив до полону, де його тримали до вересня 2022 року. Він не розповідає подробиці перебування там, проте наслідки катувань говорять самі за себе. Після звільнення Роман важив на 20 кілограмів менше, втратив слух на одне вухо, мав зламаний хребець, безсоння та посттравматичний стресовий розлад.
Попри серйозні проблеми зі здоров’ям після полону, Роман не відчував, що зробив достатньо для країни. Тому він долучився до 38-ї окремої бригади морської піхоти, де служив старшим бойовим медиком в десантно-штурмовій роті. Наприкінці 2024 року чоловіка списали за станом здоров’я. Відтоді він має третю групу інвалідності внаслідок війни.
«У дитинстві в школі я дивився на ветеранів і не міг уявити, що колись сам стану одним із них», – каже 38-річний Роман Чернєв.
Про складнощі в цивільному житті у ветеранів
Ще одне десятиліття тому слово «ветеран» асоціювали переважно з людьми старшого віку, які пережили Другу світову. Про них згадували здебільшого раз на рік – у пам’ятні дати.
Сьогодні все інакше. Тепер ветерани – це наші друзі, рідні та колеги. Це молоді чоловіки й жінки, яких ми щодня зустрічаємо в транспорті, чергах та лікарнях. Багато з них прагнуть повернутися до мирного життя, але стикаються з труднощами. Одна з найпомітніших – працевлаштування.
«Сьогодні в роботодавців часто немає достатньої мотивації й підготовки для роботи з ветеранами. Кадрові служби не завжди розуміють, як перевести бойовий досвід на мову цивільних професій. Іноді на співбесідах ставлять некоректні запитання щодо служби. Це свідчить не про ветеранів, а про відсутність культури спілкування», — говорить Роман.
Багато ветеранів після повернення до цивільного життя не завжди розуміють, де можуть реалізувати себе. Водночас їхній досвід служби в армії часто є цінним для логістики, безпеки, управління, виробництва та інших сфер.
«Командир взводу чи відділення – це фактично менеджер з управління 10-20 людьми. Досвід евакуацій – це логістика в екстремальних умовах. Важливо, щоб цивільні роботодавці розуміли цінність цього досвіду та не сприймали ветеранів через стереотипи», – зазначає він.
Нещодавно Work.ua розробив довідник «Від служби до роботи. Переклад військового досвіду на мову ринку праці». Цей документ полегшує пошук роботи для ветеранів.
Про потребу у ветеранському центрі
Роман Ченєв переконаний, що Запоріжжю потрібен сучасний ветеранський хаб, де необхідні послуги будуть зібрані в одному місці.
«Потрібне функціональне, доступне місце, де ветеран не змушений бігати по всьому місту. Йдеться про базові потреби: можливість прийняти душ, відновитися фізично, поїсти, відпочити. Особливо це важливо для немісцевих військових», — говорить Роман.
Він наголошує, що такі ініціативи мають реалізовуватися без залучення коштів оборонного фонду і не конкурувати з потребами фронту.
Нагадаємо, що з травня 2025 року в Запоріжжі планували реконструювати Палац культури «Металургів» (колишній ПК «Запоріжсталі») під найбільший в Україні ветеранський хаб «ВЕТЕРАН PRO». Вартість цього проєкту оцінювали в 331 мільйон гривень. Проте масштабний план скасували через суспільну критику та відсутність фінансування.
І все-таки встигли зробити проєкт і візуалізацію. Передбачалося, що в хабі працюватимуть адміністративні та юридичні сервіси, медична, психологічна і фізична реабілітація, спортивні та дитячі простори, кінозал, конференц-зали, навчальні аудиторії, а також будуть створені робочі місця для ветеранів.
Про актуальність місця вшанування загиблих
У жовтні 2024 року в парку Металургів імені Сацького відкрили меморіальну інсталяцію «Дерево пам’яті». Вона складається з металевих елементів – листя та трубок із викарбуваними іменами загиблих українських військових. Також інсталяція має звуковий супровід.
Влітку цього року у Запоріжжі презентували концепцію другої частини комплексу. На центральній алеї планують встановити композиції з розібраних дерев, що символізуватимуть перерване життя. На них можна буде розміщувати дзвіночки з іменами полеглих. Композиції вкриватиме плющ, який восени матиме червоні та жовті відтінки — кольори втрати й надії.
Роман підтримує розвиток меморіалу й наголошує, що це місце насамперед важливе для родин загиблих.
«Після поховання біль родини не зникає. Важливо, щоб вони відчували, що про них пам’ятають і їх не залишають наодинці з втратою», – каже він.
Про законодавство
Роман бере участь у підготовці пропозицій щодо оновлення ветеранської політики та подає їх на розгляд. Він вважає, що чинний закон «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», ухвалений у 1993 році, потребує змін відповідно до реалій сучасної російсько-української війни.
«Частина пільг, закладених десятки років тому, втратила актуальність. Їх варто не скасовувати, а замінювати на такі механізми підтримки, які реально працюють і допомагають ветеранам адаптуватися», — зазначає він.
Про особисту адаптацію
Роман зізнається, що майже не реагує на звуки російських обстрілів, адже за роки війни вони стали для нього знайомими. А ось буденні шуми, як-от гуркіт машин чи кроки сусідів зверху, навпаки, можуть викликати тривогу. Це прояви ПТСР.
«Це не про знецінення зробленого, а про внутрішнє відчуття, знайоме багатьом ветеранам. Тому я намагаюся компенсувати це працею і користю для людей», – говорить чоловік .
Він, як і багато українців, мріє про перемогу та спокійне майбутнє для країни. Роман родом з Мелітопольського району і чекає дня, коли місто знову стане вільним.
«Головне, щоб усі ми дожили до кінця цієї війни», – завершує ветеран.
Фото надані героєм інтерв’ю