Главная » Интервью » «В зоні відчуження зараз живуть люди» – Володимир Підгорний, ліквідатор аварії на ЧАЕС

«В зоні відчуження зараз живуть люди» — Володимир Підгорний, ліквідатор аварії на ЧАЕС

Після трагічних подій квітня 1986 року в Україні з’явився день вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, сьогодні саме такий день. Відзначають його щорічно, 14 грудня у день закінчення будівництва саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС.  Пройшов вже 31 рік і людство мимоволі забуває про цю страшну подію, яка швидше за все нам була послана для висновків, переоцінки пріоритетів та цінностей. В одну мить стався жахливий вибух, від якого загинули люди, пожовтіли ліси та спустіли населенні пункти.

У День ліквідатора говоримо з Володимиром Підгорним – ліквідатором аварії на Чорнобильській АЕС другої категорії, головним інженером управління з питань аварійної готовності та реагування запорізької АЕС.

Давайте поговоримо про події 1986 року, ви були серед ліквідаторів. Чи був страх, або бажання відмовитися йти на ліквідацію?

На той час я служив в органах внутрішніх справ, займав посаду заступника пожежної частини запорізької АЕС. Приїхав до Чорнобиля 24 травня, фактично місяць після катастрофи. Дух того часу не волів нам чогось боятися  чи боронити себе. Усі ми розуміли — відбулася велика ядерна катастрофа. Ми усвідомлювали що відбулося, питання стояло так – скажуть, поїдемо. Можливо відмови були у той час, але це були дуже поодинокі випадки. Можливо навіть застосовували якісь міри стосовно тих людей, які відмовлялися, але на моє переконання таких відмов могло бути в районі 1%.

Скільки часу тривала активна фаза ліквідації катастрофи?

Досить таки довго, це вперше світ стикнувся з такою катастрофою. Аварії траплялися, але такого масштабу катастрофи не було до квітня 1986 року. В нашій країні ніколи не повідомляли про дрібні аварії на станціях, але цей випадок умовчати не можна було. Оперативно приймали рішення і робили максимально усе, що було правильно з точки зору командування.

Чи всі дії були виважені і правильні?

Все що робили на той час. Все що могли – робили. Ми працювали згідно інструкцій і регламенту. Аварія трапилася в 01: 26 хвилин. Перші, хто виїхав туди точно не розуміли, що відбудеться далі, побачили спочатку язики полум’я, а потім потужний вибух і розрив ядерного реактору. Вогонь можна було побачити з Прип’яті. До речі місто Прип’ять знаходиться усього за 2 кілометри від 4 енергоблоку. Перше враження було, що там сталася пожежа, тому спочатку з Прип’яті виїхали спочатку 2 пожежна части, а вже тоді пожежні з Чорнобиля, який знаходиться за 12 кілометрів від місця катастрофи. Тоді всі дружно, керуючись присягою, яку давали, виконували свої службові обов’язки. Я думаю хлопці на той час толком і не зрозуміли яку загрозу ця катастрофа становить для здоров’я. На перший погляд це була пожежа.

 Скільки часу пожежні знаходилися біля реактора щоб ліквідувати власне пожежу?

Кожен по-різному, в залежності від стану здоров’я. Викиди на жаль дуже негативно відбивалися на здоров’ї хлопців, а тому кожен працював скільки міг. Важко точно сказати скільки часу тривала ліквідація, це було в кілька етапів. Спочатку гасили безпосередньо пожежу, пізніше ліквідовували за допомогою хімічних і натуральних речовин, відкачували важку воду, яка накопичувалася під реактором,  аж до натягування саркофагу над реактором.

На початку ніхто не думав і не оцінював глобальні показники, які можуть зашкодити здоров’ю. Це вже після найважчого оперативного етапу для кожної з груп ліквідаторів визначали той максимальний проміжок часу, в який може людина знаходитися в хоні дії хімічних викидів. Почали використовувати запобіжні заходи, щоб зменшити шкоду наприклад на шкіру чи органів дихання.

Тридцять один рік минув з часу катастрофи, що говорять експерти, коли місто Чорнобиль зможе відновитися повноцінну життєдіяльність? І чи станеться це взагалі?

Моя думка – повинен пройти ще не один десяток років, щоб зник цей радіаційний фон. Тому над цим працюють в країні  багато людей, допомагають і інші країни, зокрема європейські. Вони допомагали нам відразу і до сьогоднішнього дня. Той саркофаг, який побудували відразу свою місію вже виконав, і своє що називається віджив. Минулого року ми збудували новий саркофаг щоб накрити знову 4 енергоблок. Кошти на нього збирали усім світом, допомагали усі.

В минулому році я вперше поїхав на річницю Чорнобильської аварії у зону відчуження. Ми пройшли усі місця, подивилися на новий саркофаг. Велике здивування викликав той факти, що близько 25 людей повернулися з часом до своїх домівок і зараз проживають там. Їхні домівки знаходяться у 30 кілометровій зоні. Вони стоять на обліку, але живуть практично повноцінно. Вирощують овочі і фрукти, споживають усе це. Щоправда регулярно до них заїжджають машини і завозять товари першої необхідності.  Місто Прип’ять справді має вигляд привида, важко на нього дивитися. Особисто мені дивитися зараз на це місто і згадувати, порівнювати з тим, яким воно було, для мене дуже важко і болісно.

Я правильно розумію, в зоні відчуження є місця, які дуже заражені, а є такі де навіть можливе життя?

Думаю що так, життя можливо. Законодавчо визначено, після розрахунків, що саме зона 30 кілометрів є зараженою. Але не виключено що 31 чи 35 кілометр в радіусі істотно відрізняється. Треба враховувати і те, що радіація, яка тоді розповсюджувалася по території і заражала її по-різному поводилася. Це залежить від погоднім умов, опадів, напрямку вітру. Тому десь більше, а десь менше було вражено. Тридцяти кілометрова зона є і буде, але природі властиво відновлюватися і самоочищатися. Як би людина не знущалася, природа все терпить і відновлюється.

Ліквідатор зробили дуже важливу і водночас важку справу. На початку пільги для таких людей були істотними, але з роками їх стає все менше, яка ситуація зараз?

Не можу говорити про ліквідаторів першої категорії, у мене друге. Сьогодні у мене є 202 гривні компенсації на харчування, 16 днів на рік оплачуваної відпустки, також компенсація за невикористане санітарно-курортне лікування один раз на рік в сумі 100 гривень.

Можете сказати приблизно, чи багато ліквідаторів пішли передчасно з життя, саме через підрив здоров’я у 1986 році?

Є така статистика, але я як ліквідатор не хочу за нею слідкувати, це печально. Багато людей пішло з цього світу. Але в кожного рівень ризиків був різним. Радіація така річ,що її не видно, навіть точно визначити де більша чи менша зона ураження була 100 важко.

 У мене було 2 найбільш вражаючих випадків, коли я був там. Коли я приїхав до Чорнобиля на ліквідацію. Нас поселили у приміщення сільської школи Залісся. Знаєте, скільки електростанцій я не бачив у своєму житті, усі вони розташовані у казкових природні умовах, всюди ліс і вода. Та школа, в приміщенні якої ми жили теж знаходиться в лісі, за 2 кілометри від Чорнобиля. Першого дня, коли ми вийшли на вулицю стояв дзвін, звідки він роздавався – незрозуміло. Досі не знаємо звідки він взявся і куди дівся.  Наче спротив природи. Наступного дня ми проїжджали територію уражену радіацією, ліс просто стояв рудим, це мене дуже вразило і збереглося в пам’яті.

Напевно,  такого рівня катастрофа  змусила задуматися над посиленням рівня безпеки на інших українських АЕС, як би ви оцінили сьогоднішній рівень?

На жаль на дуже поганих прикладах ми вчимося і засвоюємо уроки. Атомна енергетика існує не тільки в Україні, а й по всьому світу, це більше 500 реакторів. Як ви суспільство до цього не ставилося, але реактори продовжують будувати. Але, у той же час експерти глибоко вивчають причини подібних катастроф, і стараються передбачили можливо проблеми і уникнути їх.  Проводять спільні роботи з приводу розробки самого реактор, з його експлуатації. Це звісно відіграє дуже важливу роль у ядерній та радіаційній безпеці, а також належній підготовці персоналу. На мій погляд, після тієї катастрофи рівень безпеки підвищили у два або й три рази. По-іншому почали ставитися до атома, удосконалили технологічний процес. Створені спеціальні організації які контролюють усі ці процеси. Трагедія на Чорнобильській АЕС змусила світ по-іншому подивитися на цю сферу та оцінити те, що легко, від одного вибуху можна втратити. Природа раз на століття, а то й частіше дає болісні уроки, після Чорнобиля усі ми пам’ятаємо трагедію у 2011 році на японській станції Фукусіма. Це дуже високорозвинена країна і тим не менше не все передбачили. Взагалі людина все передбачити не може, тому загроза звісно є.

Навіть після Фукусіми для людськості відкрилися додаткові бачення та оцінки катастроф як технічного, так і природнього характеру.

Мирослава Балабан

Валерій Козицький