До 2022 року Кирилівка жила літом. Три місяці годували родини, наповнювали бази відпочинку, ринки, кафе, атракціони й пляжі. Для туристів це було море, кукурудза, шашлик, Луна-парк і вечірні прогулянки. Для місцевих — робота з ранку до ночі, без вихідних і майже без права на власне літо.
Після повномасштабного вторгнення Росія окупувала Кирилівку. Курорт, який щороку приймав сотні тисяч і навіть мільйони людей, занурився в тишу. Там, де колись звучала музика з набережної, сьогодні стоять порожні бази, закриті ринки й занедбані пляжі.
Inform.zp.ua зібрав історії п’яти людей, чиї родини будували життя біля моря. Ми хотіли зрозуміти, якою була справжня Кирилівка до окупації — не з рекламних буклетів, а з пам’яті тих, хто там жив, працював і чекає на повернення додому.
Кирилівка, яку варто пам’ятати
До повномасштабного вторгнення Кирилівка залишалася одним із найвідоміших курортів українського Приазов’я. Щоліта селище приймало від 1 до 2,5 мільйона відпочивальників. Люди їхали сюди з різних областей України — до моря, на Федотову косу, Пересип, у дельфінарій, аквапарк, Луна-парк і на нічну набережну.
Кирилівка трималася на літньому сезоні. Це означає просто: якщо літо проходило добре, місцеві родини мали заробіток на весь рік. Якщо сезон провалювався — люди втрачали основне джерело доходу.
Селище жило у швидкому темпі. Місцеві здавали житло, готували їжу, продавали рибу, працювали в кафе, магазинах, на ринках, у розважальних закладах і на базах відпочинку. Успіх сезону залежав не тільки від кількості туристів. Уся громада мала витримати величезне навантаження: прийняти людей, нагодувати їх, поселити, прибрати сміття, забезпечити воду, електрику, транспорт і порядок.
Для місцевих літо рідко означало відпочинок. Катерина згадує, що сезон повністю змінював життя родини. Звичайний день зникав. Замість нього починався 16-годинний робочий марафон.
Родини працювали майже всі разом. Хтось здавав кімнати, хтось готував їжу, хтось торгував на ринку, хтось приймав гостей на базі. Часу на город, дім чи спокійні вечори майже не залишалося.
Софія розповідає, що в її родині всі мали свою роль:
«Мама з братом працювали на наших торгових точках, а тато щодня займався закупівлею риби та її підготовкою на продаж. На мене лягали всі домашні обов’язки: прибирання будинку, приготування їжі, прання та підтримка порядку у дворі. Поки решта працювали практично без вихідних, я відповідала за те, щоб удома все було в порядку».
Для місцевих школярів літо також не завжди було канікулами. Мілана каже, що після останнього дзвоника діти не переходили в режим відпочинку. Вони просто ставали частиною сімейної роботи.
Сезон залежав від усього: погоди, кількості туристів, цін, настрою людей, конкуренції між базами й торговими точками. Але для самої Мілани ці три місяці означали втому і постійний графік.
«Моря я не бачила до повномасштабного вторгнення рік десь, хоча живу за 20 хвилин, але просто не було часу там плавати і відпочивати», — каже вона.
Курортний сезон змінював навіть звук селища. Тиха Кирилівка перетворювалася на місце, де до пізньої ночі лунала музика з баз, кафе, набережної та Луна-парку. Машини заповнювали вулиці. Люди йшли потоками. Після нічних гулянь на вулицях залишалося сміття, яке вранці прибирали комунальники.
Катерина згадує, що її двір ставав «острівцем тиші» серед курортного шуму.
«Багато людей, багато машин, після нічного гуляння Кирилівки залишалась купа сміття, ну добре, що зранку це все прибиралось. Гучно вночі від кафе, нічних клубів. Мені, як людині, котра любить тишу, це було не до вподоби».
Справжня Кирилівка: море, люди і вечори після роботи
Попри втому, кожен із наших співрозмовників говорить про Кирилівку з теплом. Бо для місцевих це було не просто місце роботи. Це був дім.
Валерія каже, що головне в Кирилівці — море. Не як туристична картинка, а як частина щоденного життя.
«Я б сказала тільки: уяви, що ти маєш можливість виходити до моря щодня. Сумно — йдеш до моря, радієш — йдеш до моря. Воно — найкращий співрозмовник, забирає весь негатив і наповнює силою».
Для неї Кирилівка — це не тільки пляж. Це День Нептуна, місцеві свята, дельфінарій, аквапарк, вуличні прогулянки і вечори, коли все селище ніби виходило на вулицю.
Софія згадує іншу Кирилівку — ту, яка відкривалася після роботи. Коли сезонний день закінчувався, місцеві могли зустрітися з друзями в барі біля моря і просто поговорити: хто як витримує сезон, у кого скільки гостей, що відбувається на базах і як швидко минає літо.
Для підлітків особливим місцем була «санаторка».
«Це було місце, куди поза сезоном приходили майже всі підлітки Кирилівки: посидіти з друзями, поспілкуватися, погуляти».
Мілана говорить, що справжню Кирилівку треба шукати в людях. Особливо — в тих, хто створював місцеву культуру, виступав на сцені, готував концерти й свята.
«Я б показала нашу працю на сцені, бо там ми справжні. Це те, що ми і відпочиваючі запам’ятовуємо найбільше — справжня Кирилівка в людях».
Катерина каже, що людині, яка хоче зрозуміти Кирилівку, треба побачити її ввечері в розпал сезону. Центральна вулиця заповнена людьми. Доводиться буквально пробиратися крізь натовп. У повітрі змішуються запахи ярмарку, смаженого м’яса і моря. Звідусіль лунає музика. Люди чекають концерту, свята, феєрверку.
«Площа повністю зайнята відпочиваючими та місцевими жителями, і всі чекають на святковий феєрверк. І ми обов’язково ще попадемо до свого дому, на святковий концерт, але відмовимось від гучного феєрверку…»
А ті, хто втомлювався від натовпу, чекали на оксамитовий сезон. Так називають період наприкінці літа й на початку осені, коли море ще тепле, але людей уже менше. Для місцевих це був час, коли вони нарешті могли побачити власний курорт не очима працівників, а очима людей, які теж мають право на відпочинок.
Катя згадує:
«Особисто подобалось відпочивати на “степку”, де зовсім мало людей, тихий, чистий пляж, чисте море, можна і шашлик посмажити, і в м’яча погуляти, і просто позагарати в тиші».
Кирилівка після окупації: тиша, яка стала випробуванням
Сьогодні Кирилівка вже не нагадує курортний центр. Російська окупація зламала її звичний ритм у 2022 році. Мільйонні потоки відпочивальників зникли. Набережні спорожніли. Ринки закрилися. Бази відпочинку стоять порожніми або занедбаними.
Навіть окупаційна влада визнавала, що у 2024 році курортні селища на окупованій частині Запорізької області відвідали близько 70 тисяч людей. Для Кирилівки це мізерна цифра, якщо порівняти її з довоєнними сезонами, коли курорт приймав понад мільйон відпочивальників.
Окупаційна влада регулярно говорить про «відновлення туризму» і «курортні плани». Але місцеві описують зовсім іншу реальність. Багато закладів не працюють. Частину баз розграбували. Частину майна загарбники оголосили «націоналізованим» — тобто фактично відібрали у власників і передали під контроль окупаційних структур або пов’язаних із ними людей.
Для місцевих це означає не абстрактну «втрату бізнесу». Це означає втрату роботи, доходу, дому, родинної справи і звичного життя.
У 2025 році в Кирилівці працювала лише невелика частина баз відпочинку — близько 10% від довоєнної кількості. Українських туристів, які колись формували основний потік, замінили поодинокі росіяни та жителі найближчих окупованих міст. Частина людей приїжджає лише на вихідні.
Валерія каже, що нинішню ситуацію неможливо назвати літнім сезоном.
«Літній сезон там зараз відсутній. Якщо хтось і може приїхати, то це тільки люди з навколишніх сіл і Мелітополя. Раніше влітку вирувало життя, працювали клуби, бази, парки. Зараз майже нічого з цього немає».
Софія також не вірить у картинку, яку намагаються показати окупанти.
«Такого сезону, яким він був раніше, вже не буде. Найімовірніше, працюють лише кілька закладів, а люди приїжджають переважно на вихідних».
Мілана порівнює те, що пам’ятає з дитинства, з тим, що бачить тепер у соцмережах.
«Той літній сезон, який я бачила всі свої 17 років прожиті там, і те, що я бачу з відео людей у соцмережах, — це зовсім різні речі. Там немає абсолютно нічого. Людей немає, курорт згниває і пустує».
Катерина говорить, що окупація не просто зменшила кількість туристів. Вона повністю змінила селище.
«Замість гамірного туристичного сезону Кирилівка стала порожньою. Бази відпочинку не працюють або використовуються як військові об’єкти, а море та пляжі заміновані».
Катя також описує Кирилівку як місце, яке втратило колишнє життя.
«Зараз там дуже сумно. Відпочиваючих майже немає, багато баз закинутих, порослих травою. Дуже сумно, що нашу любу Кирилівку забрали і так занедбали».
Але навіть після цих слів вона говорить про надію:
«Я дуже вірю, що скоро ми повернемось додому і вона заграє новими фарбами, як і раніше».
Кирилівка чекає на своє справжнє літо
Окупація перетворила гучний курорт на селище тиші, втрат і очікування. Вона забрала у Кирилівки туристів, роботу, свята, вечірні прогулянки, дитячі спогади, сімейні бізнеси й відчуття нормального життя.
Але окупація не змогла забрати головне — пам’ять людей про справжню Кирилівку.
Справжня Кирилівка живе не в російських звітах і не в постановочних відео про «курортний сезон». Вона живе в розповідях тих, хто пам’ятає море після важкого робочого дня, шум центральної вулиці, запах шашлику, підліткові зустрічі на «санаторці», концерти на площі й тихі пляжі оксамитового сезону.
Поки люди бережуть ці спогади, Кирилівка залишається українським домом біля моря.
І вона чекає на своє справжнє літо — після деокупації.
Авторка: Вікторія Волкова